Прерія - Джеймс Фенімор Купер

умовити дівчину, але набагато важче — її батька; і що не минуло й півроку від дня переходу Луїзіани під руку Сполучених Штатів, як американський офіцер став нареченим найзаможнішої спадкоємиці на берегах Міссісіпі. Хоч читачеві, сподіваємось, і відомо, в який спосіб залагоджуються такі справи, однак не слід думати, що Мідлтон без труднощів здобув перемогу над упередженнями батька й дочки. Найбільшою, майже незборною перешкодою була різниця віросповідань. Закоханий юнак терпляче витримував відчайдушні наскоки отця Ігнасіо, якому доручено було навернути його в лоно істинної віри. Шановний священик діяв методично, завзято і вперто. Кілька разів (це траплялося, коли в глибині кімнати, де в них точилась розмова, летючою тінню, наче ранкове видиво, пропливала граціозна постать Інес) священику здавалося, ніби він ось-ось візьме гору над неправдивою вірою, але всі його надії розвіювались як дим внаслідок несподіваного опору з боку предмета його благочестивих трудів. Поки наступ на його віру вели здалека й не дуже настирливо, Мідлтон, який не був дойдою з питаннях богослов'я, слухав терпляче й покірливо, мов мученик; однак, тільки-но святий отець, що так опікувався спасінням його душі, пробував змінити свої позиції, вдаючись до деяких хитрощів своєї віри, юнак, як і належить доброму солдатові, рішуче кидався в гарячу контратаку. Правда, він ішов на прю, озброєний лише здоровим глуздом і деяким знанням звичаїв своєї країни, які відрізнялися від іспанських; але ця нехитра зброя завжди допомагала йому — так меткий парубчина з палицею в руках бере гору над досвідченим майстром рапіри, зводячи нанівець усі його випади простецькими й невідпорними аргументами — пробитою головою та зламаним клинком.

Суперечка ще тривала, коли на допомогу солдатові прийшла навала протестантів. Безоглядне вільнодумство тих з прибульців, хто думав лише про земні блага, і беззастережна та покірлива побожність інших змусили доброчесного священика тривожно озирнутися навкруги. Він бачив, що вільнодумство й приклад надто фамільярного спілкування з богом почали впливати і на його паству, навіть на ту її частину, що, здавалося, була надто віддана істинній вірі, аби збочити з праведного шляху. Приспів час перейти від наступу до оборони й надихнути своїх прихильників на опір тому беззаконному потопові, який загрожував знищити самі підвалини їхньої віри. Наче розумний полководець, який переконався, що зайняв для своїх сил завелику територію, він почав відводити свої аванпости. Реліквії сховано від нечестивих поглядів; парафіянам наказано не розводитися про чудеса перед людьми, які не тільки не вірили в них, а й мали зухвалість піддавати сумніву саму вірогідність їхнього існування; і навіть біблію заборонено, грізно й привселюдно, — мовляв, її можуть неправдиво тлумачити.

А тим часом настала пора звітувати перед доном Августином про вплив доказів і молитов на єретичну душу молодого солдата. Ніхто не любить визнавати своєї слабкості, а тим паче тоді, коли обставини вимагають якнайбільшого напруження сил. І святий отець надумав удатися до благочестивого обману, виправдовуючи себе чистотою своїх помислів, і оголосив: хоч Мідлтон і не зрікся повністю своїх поглядів, однак є певні підстави сподіватися, що неспростовні докази залишили в його свідомості глибокі борозни, на яких благословенний посів істинної віри неодмінно завруниться, надто коли юнак матиме нагоду постійно спілкуватися з католиками.

Тепер уже й самого дона Августина охопила жага сприяти наверненню єретика. Навіть ніжна й лагідна Інес мріяла про те, як чудово було б стати смиренним знаряддям навернення коханого в лоно істинної церкви. Освідчення Мідлтона прийняли, і коли батько з нетерпінням чекав весілля, вбачаючи в ньому запоруку свого успіху, то дочка думала про цей донь з хвилюванням, у якому святі помисли її віри переплелися з ніжними почуттями юної нареченої.

В день весілля сонце сяяло в такому ясному та безхмарному небі, що Інес сприйняла це за передвістя майбутнього щастя. Отець Ігнасіо здійснив обряд одруження в домашній церкві дона Августина, і задовго до заходу сонця Мідлтон пригорнув до своїх грудей сором'язливу креолку як законну дружину, що з нею його ніхто й ніщо не зможе розлучити. Молодята вирішили пробути цей день віч-на-віч, присвятивши його найщирішим і найчистішим почуттям, подалі від галасу бучного бенкету й вимушених веселощів.

Була передвечірня пора; сонячне світло помалу переходило в лагідні вечорові тіні. Мідлтон, відвідавши в службових справах табір, повертався назад володіннями дона Августина, коли це крізь листя альтанки помітив сукню, схожу на ту, в якій його наречена йшла з ним до вівтаря. Він обережно підійшов ближче — бо ж право втручатися в особисте життя дружини вимагало від нього якнайбільшої тактовності, — але, почувши, що вона молиться, згадуючи в своїй молитві його і називаючи найніжнішими іменами, він відкинув геть сумніви й став так, щоб усе чути, лишаючись непоміченим. Можна зрозуміти радість чоловіка, коли перед ним отак розкривається бездоганно чиста душа дружини, коли він розуміє, що всі її найсвітліші та найсвятіші сподівання пов'язані з ним. Це так потішило його самолюбство, що він не надав особистого значення тому, за що ж вона молиться. А вона просила господа, щоб він зробив її скромним знаряддям своєї волі й допоміг навернути чоловіка на путь праведну; що вона благала прощення самій собі, коли вона із самовпевненості чи неуважності до настанов церкви переоцінила сили свого впливу і схибила — ризикуючи спасінням душі, вийшла заміж за єретика. Стільки гарячої побожності та палкого кохання було в її словах, так дивно поєдналися в ній риси ангела й земної жінки, що Мідлтон, хай вона назвала б його і поганином, пробачив їй усе лиш за ту ніжність і палкість, з якими вона за нього молилась.

Мідлтон почекав, поки його молода дружина підведеться з колін, а потім підійшов до неї, ніби нічого не знаючи.

— Уже вечоріє, люба Інес, — мовив він. — Дон Августин міг би дорікнути, що ти не дбаєш про своє здоров'я, гуляючи надворі о такій порі. Що ж тоді робити мені, хто так само, як і він, відповідає за тебе, а любить тебе вдвоє дужче?

— Будь схожий на нього в усьому, — відповіла вона, дивлячись на нього зі сльозами на очах, і знов повторила: — В усьому! Бери з нього приклад — і більше мені від тебе нічого не треба.

— Від мене, Інес? А для мене? Я певен, що, якби я став таким, як шановний і достойний дон Августин, то більше тобі й бажати нічого. Але зглянься на вади й звички солдата. А зараз ходімо до твого доброго батька.

— Трохи згодом, — сказала молода й лагідно відхилила його руку, якою він був обійняв її легкий стан, збираючись відвести