Прерія - Джеймс Фенімор Купер
Коли трапер підійшов до воїна, він стояв у тій самій спокійній, гордовитій позі, не виявляючи ані видимого нетерпіння дізнатися, хто до нього наближається, ані найменшого наміру уникнути пильного огляду своєї особи. Тільки його очі, блискучіші й темніші, ніж в оленя, дивилися то на одного, то на іншого пришельця, не зупиняючись ні на кому.
— Мій брат далеко відійшов від свого селища? — запитав старий мовою пауні, роздивившись малювання й помітивши інші ознаки, по яких досвідчене око розпізнає в американських пустелях воїнів різних племен, як моряк розпізнає далеке вітрило.
— До міст Великих Ножів іще далі, — коротко відповів індіанець.
— Чому Вовк-пауні так далеко від розгалуження рідної річки і подорожує без коня по такій пустці?
— Чи можуть жінки й діти блідолицих жити без буйволячого м'яса? В моєму вігвамі голод.
— Мій брат надто молодий, щоб мати свій вігвам, — відказав трапер, твердо дивлячись у незворушне обличчя юного воїна. — Але він, я бачу, сміливий, і, безперечно, багато вождів пропонували йому своїх дочок у жони. Тільки, видно, він помилився, — вів далі старий, показуючи на стрілу, що її тримав індіанець у руці, якою спирався на лук, — і взяв з собою стріли з зазубленим вістрям — адже ними погано полювати на буйволів. Чи пауні люблять помучити дичину ранами, перш ніж убити її?
— Треба бути готовим до зустрічі з сіу. Їх не видно, але вони можуть ховатися під будь-яким кущем.
— Слова його — суща правда, — тихо сказав трапер по-англійському, — і сам він хлопець міцний і сміливий. Та надто вже молодий. Все-таки краще говорити з ним по-доброму: якщо дійде до бійки із скватером, то зайва рука на тому чи іншому боці може вирішити все. Ти бачиш, мої діти стомилися, — провадив він далі мовою прерій, показуючи на своїх товаришів, які вже підійшли ближче. — Ми хочемо зробити привал і попоїсти. Мій брат уважає це місце своїм?
— Гінці народу з Великої ріки переказують, що ваше плем'я домовилось із смагляволицими, які живуть за Солоною водою, і прерії тепер стали угіддями Довгих Ножів?
— Це правда — я теж чув таке від мисливців і звіроловів на Платті. Але мій народ уклав угоду з французами, а не з тими людьми, що заволоділи Мексікою.
— І воїни йдуть угору по Великій ріці подивитися, чи їх не ошукали?
— Почасти так; і я боюсь, що невдовзі слідом за ними прийдуть кляті зграї лісорубів, щоб сплюндрувати пущу, що так вільно розкинулась на західних берегах Міссісіпі, й тоді земля перетвориться на населену пустелю від берегів Великої ріки до підніжжя Скелястих гір; вона сповниться всіма людськими мерзотами й хитрощами, втративши красу та спокій, якими наділили її руки творця!
— А де ж були вожді Вовків-пауні, коли укладали цю угоду? — раптом запитав юний воїн, і його темне обличчя спалахнуло жорстоким гнівом. — Хіба можна продати народ, як боброву шкуру?
— Справедливо кажеш, дуже справедливо! І де були правда й чесність? Але так уже повелося на землі — хто сильний, той і правий; і що хоче сильний, те слабкий мусить визнавати справедливим. Якби законів Ваконди дотримували так само суворо, як законів Довгих Ножів, то ваші права на прерії були б такі самі непохитні, як право наймогутнішого вождя в поселеннях на дім, де він спить.
— Шкіра в подорожнього біла, — сказав молодий індіанець, виразно торкнувшись пальцем шорсткої, зморшкуватої руки трапера. — Чи не говорить його серце одне, а язик — інше?
— Ваконда білої людини має вуха, і вони в нього закриті для брехні. Подивись на мою голову — вона схожа на сосну, вкриту інеєм, і незабаром їй лежати в землі. То чи захочу я, щоб Великий Дух похмуро дивився на мене, коли я стану перед ним?
Пауні невимушено перекинув щит на плече і, поклавши руку на груди, схилив голову на знак поваги до траперової сивини; очі його поспокійнішали, а обличчя полагідніло, проте вираз його був, як і досі, пильний, ніби недовіра його лише поменшала, але зовсім не зникла. Коли таким чином між воїном прерії і трапером запанувало щось на кшталт дружби, старий узявся давати Полу настанови стосовно привалу. Інес і Еллен злізли з осла, і Мідлтон з бортником почали допомагати їм улаштовуватись, а трапер знову заговорив з індіанцем мовою пауні, час від часу переходячи на англійську, коли втручалися Пол чи Оубед. Між пауні й трапером точилося своєрідне змагання у спритності й хитрості: кожний прагнув вивідати наміри іншого, не виказуючи своєї зацікавленості. Як і слід було сподіватися, ніхто з них не досяг мети — так звичайно буває, коли боротьба ведеться між рівними супротивниками. Старий, використовуючи весь свій досвід і винахідливість, розпитував про життя племені Вовків: чи добрий був урожай, чи вистачить запасів на зиму і які у Вовків стосунки з сусідніми войовничими племенами, — але не одержав відповіді, що хоч трохи пояснила б йому, чому самітний воїн відійшов так далеко від свого селища. Індіанець домагався свого не менш винахідливо, але запитував з більшою гідністю і делікатністю. Він висловив свої міркування про торгівлю хутрами, поговорив про невдачі та успіхи білих мисливців, яких він зустрічав сам або про яких лише чув, і навіть натякнув на те, що, мовляв, народ «його великого батька» (так він обережно називав уряд Сполучених Штатів) потроху захоплює угіддя його племені. Однак інколи крізь стриманість воїна пробивалася дивна суміш зацікавленості, зневаги та обурення, і це свідчило, що чужинців, які зазіхали на права його народу, він знає більше з чуток. Це підтверджувалося ще й тим, як він роздивлявся білих жінок, і короткими, але виразними вигуками, що часом виривалися в нього.
Розмовляючи з трапером, він, вражений одухотвореною, ще напівдитячою вродою Інес, раз у раз поглядав на неї, ніби на якесь неземне чарівне створіння. Було зрозуміло — він уперше бачить одну з тих жінок, про котрих так часто розповідали старійшини племені, змальовуючи їх як найгарніше, що може уявити людина. На Еллен він дивився
