Прерія - Джеймс Фенімор Купер
Не так було з Полом. Здійснилися два його заповітні бажання — Еллен була з ним, і він узяв гору над Ішмаеловими синами, — тож тепер він виконував доручену йому роботу з таким легким серцем, ніби вже вів свою жадану наречену після урочистого шлюбного обряду, скріпленого мировим суддею, до свого затишного, безпечного дому. Він ішов слідом за кочовою родиною Бушів протягом усього довгого й виснажливого переходу, ховаючись удень, а вночі, як ми вже описували, користаючися кожною нагодою зустрітись зі своєю коханою, аж поки завдяки щасливому випадкові й особистій відвазі він досяг успіху саме тоді, коли втратив був усі надії. Тепер йому не страшні були ні відстань, ні труднощі. А все інше при його оптимістичній вдачі, рішучості й сміливості здавалося йому марницею. Так він відчував, і так, мабуть, воно й насправді було. Збивши набакир шапку й тихенько насвистуючи, він трощив чагарі, розчищаючи місце відпочинку для жінок, і час від часу закохано поглядав на метку Еллен, коли та пробігала мимо у своїх клопотах.
— Отже, плем'я Вовків-пауні та їхні сусіди конзи зарили в землю томагавк війни? — сказав трапер, повертаючись до розмови, якій не давав згаснути, хоч часом уривав її сам, щоб дати різні вказівки. (Читач, певне, пам'ятає, що з пауні він розмовляв його рідною мовою, а до своїх супутників мусив звертатися по-англійському.) — Вовки і світлошкірі індіанці знову друзі… Лікарю, либонь, доводилося читати про це плем'я, що про нього темним людям у поселеннях нашіптують багато різних побрехеньок. Кажуть, приміром, нібито в преріях живуть валлійці, котрі прийшли сюди за давніх-прадавніх часів, коли тому неспокійному чоловікові, який перший привів християн на ці землі, аби позбавити язичників їхньої спадщини, навіть і не снилося, що край, де сідає сонце, такий самий великий, як і той, де воно сходить. І начебто ті люди знають звичаї білих і розмовляють мовами білих, — і ще тисячі таких самих дурниць і вигадок.
— Чи я чув про це плем'я?! — вигукнув природознавець, впустивши з рук шмат в'яленого бізонячого м'яса, з яким він саме досить завзято розправлявся. — Та я був би безнадійним неуком, коли б часто і з великою втіхою не міркував про цю чудову теорію, яка до того ж блискуче підтверджує ті два аргументи, що їх я завжди вважав неспростовними, навіть неналежно від цього живого свідчення на їхню користь, а саме: що цей континент прилучився до цивілізації ще задовго до часів Колумба і що колір шкіри є наслідком клімату й умов життя, а не законом природи. Запитайте-но, шановний мисливцю, цього індіанського джентльмена, що він про це думає, — адже в нього самого шкіра лише ледь червонувата, і його міркування дадуть нам змогу, так би мовити, розглянути цю проблему з іншої точки зору.
— Ти думаєш, пауні читав книжки і вірить у друковані брехні, як ото міські нероби? — засміявшись, відповів старий. — А проте, чом би й не задовольнити цієї примхи: може, в цьому виявилися лікареві природні нахили, а їм опиратися не слід, хоч вони й можуть здаватися жалюгідними… Що думає мій брат? У всіх, кого він тут бачить, шкіра біла, а у воїнів-пауні — червона; тож чи не вважає він, що людина з часом змінюється і що сини несхожі зі своїми батьками?
Молодий воїн пильно й задумливо подивився на трапера, а потім, піднявши палець, гідно відповів:
— Ваконда поливає землю дощем із своїх хмар; коли він говорить, то здригаються гори; а вогонь, що спалює дерева, — то гнів його очей; але своїх дітей він створював турботливо й розважливо. І те, що він створив, ніколи не зміниться!
— Еге ж, лікарю, отак воно мусить бути за розумом природи, — сказав трапер, переклавши цю відповідь розчарованому природознавцеві. — Пауні — мудрий і великий народ, і в них є чимало благородних, правдивих переказів… Мисливці й трапери, з якими я інколи зустрічаюсь, розповідали мені про одного великого воїна з вашого народу.
— Моє плем'я — не жінки. Сміливець у моємі селищі — не дивина.
— Так, але той, про кого йдеться, перевершує всіх воїнів; ним міг би пишатися могутній колись, а тепер майже зниклий народ — делавари з пагорбів.
— Такий воїн повинен мати ім'я.
— Його називають Твердим Серцем за його стійкість і рішучість; і коли все, що я чув про нього, правда, то він заслужив це прізвисько.
Індіанець глянув на старого так, ніби хотів проникнути в глибину його нелукавої душі, й запитав:
— Блідолиций бачив вождя мого племені?
— Ніколи. Я тепер не той, яким був сорок років тому, коли війна та кровопролиття були моїм ремеслом і покликанням!
Його мову перепинив голосний крик непогамовного Пола, а через якусь хвилю з протилежного боку заростів з'явився і сам бортник, ведучи індіанського бойового коня.
— Оце так звірюга у червоношкірого! — галасував він, примушуючи коня йти різними алюрами. — Жоден бригадир в усьому Кентуккі не похвалиться таким гладким і статурним огирем! Та ще й сідло іспанське, наче в якогось там мексіканського вельможі! А грива, а хвіст — заплетені та вцяцьковані срібними намистинами; Еллен — і та не вбрала б гарніше свого блискучого волосся, збираючись на танці чи до сусідів лущити кукурудзу! Оце так конячка, га, старий трапере? Чи личить їй їсти з ясел дикуна?
— Спокійніше, хлопче, спокійніше. Вовки-пауні славляться своїми кіньми, отож у прерії часто можна зустріти воїна на такому скакуні, якого не побачиш під конгресменом у поселеннях. А втім, огир і справді хоч куди — тільки могутньому вождеві їздити на ньому! Ти маєш рацію, в цьому сідлі сидів колись поважний іспанський офіцер, і втратив він його разом із життям
