Знамення Долі - Роджер Желязни

— Стій! — Крикнув я, але мене ніхто не послухав.

Грунт, здавалося, зник з-під ніг, але я не відчував, щоб ми кудись падали. Швидше здавалося, що ми зависли в світловому штормі.

— Стій! — Крикнув я ще раз, але мої слова віднесло кудись в нескінченність.

Світлове коло зникло, немов віддаляючись по тунелю, але завдяки сенсорному перевантаженню я зрозумів, що ми з Люком віддаляємося від джерела світла, нас відкинуло на відстань, рівну половині тріщини в скелі.

Але ніде поблизу не було нічого такого, за що можна було б зачепитися або використовувати як орієнтир.

Почувся слабкий звук, сжожий на дзижчання, потім він перейшов в гудіння, потім в глухий рев.

Мені здалося, що неподалік невеликий паровоз штурмував схил пагорба під неможливим кутом, потім я побачив перевернутий водопад, лінію неба під зеленими хвилями. Повз нас стрімко пронеслася паркова лавка, на якій застигла синьошкіра жінка з виразом жаху на обличчі, яка побілілими пальцями вчепилась у цю лавку.

Я з поспішністю відчаю поліз у кишеню, усвідомлюючи, що ми можемо бути знищені в будь-який момент.

— Що це? — Прокричав Люк мені у вухо.

Він ледь не вивернув мені руку, за яку відчайдушно чіплявся.

— Буря у Відображенні! — Крикнув я у відповідь.

Потім я додав без всякої на те потреби:

— Тримайся!

Вітер жбурнув мені в обличчя якусь істоту, схожу на кажана, і її тут же віднесло геть, тільки на лівій щоці залишився вологий слід.

Потім щось ударило мене в ліву ногу.

Повз нас проплив перевернутий гірський хребет, корчачись в агонії…

Рев ще більше посилився. світло, що оточувало нас, запульсувало, закружляло широкими кольоровими стрічками. Теплові лампи, вітрові гонги.

Раптово я почув крик Люка, немов його вдарило, але не міг обернутися, щоб допомогти йому. Ми перетнули район спалахів, які нагадували блискавки, де волосся на моїй голові піднялося дибки, а по шкірі пробігли мурашки.

Я намацав у кишені колоду Карт і витягнув її. У цей момент нас почало обертати, і я злякався, що Карти вирве в мене з рук. Я міцно стиснув їх, побоюючись перебирати і знайти потрібну, притискаючи їх до грудей, потім я повільно і обережно підняв їх вище.

Та, що лежала зверху, повинна була стати нашим виходом з положення, що створилося.

Навколо нас набухали і лопалися величезні темні пухирі, виливаючи солодкий отруйний дим.

Піднявши руку, я побачив, що шкіра стала сірою, забарвлюючись люмінесцентними розводами. Рука Люка, яка міцно стискала мою, здавалася рукою мерця, а коли я кинув на нього погляд, мені відповіла безглуздою усмішкою мертва голова.

Я відвернувся і знову сконцентрував свою увагу на Картах. Мені було важко сфокусувати погляд крізь оточуючу нас сіру каламутну пелену, крізь дивне спотворення перспективи, але я нарешті все ж зміг розглянути Карту. Це був шматочок покритого травою берега… я неначе вже колись його бачив… як давно це було?

Берег, оточений нерухомою водою, виступаючий край незрозумілого кришталевого виступу, що стирчав в полі зору праворуч…

Люк спробував мені щось прокричати, судячи з долинаючих з-за спини звуків, але я не міг розібрати ні слова.

Я продовжував вдивлятися в Карту, і вона поступово стала яснішати, але занадто повільно.

Щось сильно вдарило мене під праве ребро.

Я змусив себе не звертати уваги на ці дрібні неприємності і продовжував концентруватися на Карті.

Нарешті зображення на Карті неначе поплило до мене назустріч, стало об'ємнішим.

Я відчув знайомий холодок, коли зображення поглинуло мене, а я — його. Майже елегійна тиша стояла над цим озером.

Я впав обличчям у траву, серце стукало, як молот, боки ходили ходором, ребро сильно нило… Я ледве дихав, і суб'єктивне відчуття вируючої навколо реальності ще не залишило мене, як вторинне зображення шосе в закритих очах після цілого дня виснажливої їзди в машині.

Вдихаючи солодкий запах води, я втратив свідомість.

Я смутно відчував, що мене наче кудись тягнуть, несуть… потім мені начебто допомагали йти самостійно… Потім послідував період повного безпам'ятства, який перейшов у сон.

Я йшов по вулицях зруйнованого Амбера під низько навислим небом. Кульгавий ангел з вогненним мечем промчав у височині наді мною, завдаючи жахливих ударів. І там, куди ударяв меч, піднімалися дим, пил і полум'я. Німбом ангелу служило моє Колесо-Привид, яке випускало могутній потік жахливого вітру, який обтікав обличчя ангела, немов іскриста пелена, і сіяв страх і руйнування всюди, де вітер торкався землі.

Палац був наполовину зруйнований, неподалік стояли шибениці, в їх петлях гойдалися мої родичі. В одній руці я стискав меч, з зап'ястя звисав Фракір. Я підіймався наверх, наближаючись до місця битви з чорною Немезидою.

Поки я дерся по кам'янистому шляху, мене охопило моторошне відчуття, немов моя поразка неминуча і вирішена заздалегідь. Але я вирішив, що якщо і так, жахлива істота піде звідси з ранами, які їй довго доведеться зализувати.

Воно помітило мене, коли я був уже близько, і обернулося в мою сторону.

Обличчя його було ще закрито, але воно вже підняло меч. Я кинувся вперед, шкодуючи лише про те, що в мене не вистачило часу отруїти лезо мого меча.

Я двічі описав мечем коло, ухилився від удару і сам вдарив кудись в ліве коліно ворога.

Послідував спалах світла, і я почав падати. Навколо мене летіли осколки вогню, немов вогняні сніжинки в заметіль.

Я падав немов цілу вічність, навіть з половиною, поки, нарешті, не опустився спиною на плаский камінь, розкреслений як сонячний годинник, ледь не опинившись простромленим великим гострим штирем, що стирчав посередині циферблата.

Навіть уві сні це було щось божевільне.

У дворі Хаосу не було ніяких сонячних годинників, тому що там не було сонця. Я перебував на краю Двору, у високій чорній вежі. Я виявив, що не в змозі рухатися, не кажучи вже про те, щоб встати.

Наді мною на невисокому балконі у своєму звичайному стані стояла моя мати, Дара, дивлячись вниз на мене з висоти приголомшливої краси і влади.

— Мамо! — Крикнув я. — Звільни мене!

— Я послала допомогу тобі, — відповіла вона.

— А що з Амбером?

— Не знаю.

— А мій батько?

— Не говори зі мною про мертвих.

Раптом на мене стало опускатися тонке, як голка, вістря.

— Допоможи! — Крикнув я. — Швидше!

— Де ти? — Крикнула у відповідь мати.

Вона повертала голову, шукаючи мене всюди.

— Куди ти пропав?

— Я тут! — Заволав я.

— Де?

І я відчув, як вістря торкнулося моєї шиї.

Сон розлетівся на тисячу осколків і зник.