Знамення Долі - Роджер Желязни

Я викликав подумки зображення Логруса, і дві його лінії стали моїми руками.

Тоді я потягнувся, але не крізь Відображення, а до схилу, туди, де досить солідний валун нависав над скупченням інших валунів.

Вхопившись, я потягнув. Камінь виявився занадто важкий, щоб легко і відразу перевернутися. Я почав його розгойдувати, спочатку потихеньку, повільно, потім все сильніше. Нарешті, він завмер в нестійкому положенні, а потім покотився вниз.

Він звалився на купу каміння нижче, і утворився невеликий каменепад. Камені стикалися і тягли за собою інші.

Потім стали котитися великі уламки скелі.

Скеля, по якій зміївся розлом, не витримала, і цілий величезний пласт її подався, пішов і плавно, наче в кіно, став осідати.

Я відчув, як піді мною затремтів грунт. Я сам не очікував, що викличу такий видовищний спектакль. Камені підстрибували, відскакували один від одного, пірнали в зарості кущів і дерев.

Я бачив, як тріщать і розгойдуються дерева, деякі з них були зовсім змочалені.

Коли обвал припинився, я піднявся — Фракір погойдувався, звішуючись з мого зап'ястя, — і я наблизився до заростей.

Я уважно оглянув поріділий гай, але там нікого і нічого не було.

Я виліз на стовбур поваленого дерева.

— Ще раз питаю — будемо розмовляти? — Крикнув я в простір.

Відповіді не було.

— Гаразд, нехай буде так, — сказав я, і попрямував на північ, в Арден.

Продираючись через стародавній ліс, я час від часу чув неподалік стукіт кінських копит. Але якщо за мною і стежили, у всякому разі, особливого бажання зустрітися ці вершники не виявили.

Швидше за все, це був один з патрулів Джуліана.

Особливого значення це не мало.

Незабаром я вийшов на дорогу і почав приготування, які допоможуть мені опинитися дуже далеко від них.

Більш світла тональність… від коричневого кольору до білого… Дерева стали нижче, завіса листя густіше… Незвичний посвист птахів, дивного виду гриб…

Помалу характер лісу змінився, і чим далі ця зміна відносила мене від Амбера, тим легше мені було це робити.

Мені почали попадатися сонячні галявини. Небо стало ясно-голубим, всі дерева були зелені, і майже всі — молоді.

Я перейшов на повільний біг.

З'явилися хмари, цілі масиви хмар, пористий дерн став щільніший і сухіший.

Я прискорив біг, прямуючи вниз по схилу пагорба. Трава ставала все густіше і вище, дерева перетворилися на острівці серед океану блідих трав.

Погляд тепер охоплював весь простір до горизонту. Шелестяча перлинна завіса праворуч від мене — дощ.

До мене докотився громовий гуркіт, хоча мій шлях продовжувало висвітлювати сонце. Я глибоко вдихав чисте вологе повітря, продовжуючи свій біг.

Трави поступово зникли, земля зазміїлися тріщинами, небо почорніло, по каньйонах навколо мене помчали потоки води. На скелясту місцевість, яка оточувала мене, кидалися водоспади зливи.

Я почав ковзати. Кожен раз, втрачаючи рівновагу, я проклинав все на світі, а особливо самого себе за те, що надто завзято взявся за зсув.

Нарешті хмари трохи розійшлися, немов театральна завіса, і лимонне сонце пролило потоки тепла і світла з оранжево-рожевого неба. Грім, наполовину не закінчившись, затих і здійнявся вітер.

Я піднявся по схилу пагорба, подивився вниз, на напівзруйноване село, давно занедбане, місцями захоплене деревами, з вулицями, поборозненими канавами і насипами уздовж них.

Я пройшов по головній вулиці цього села під сіро-чорним грифельним небом, потім обережно перебрався через замерзлий ставок. Обличчя тих, хто лежав під льодом, сліпими поглядами проводжали мене у всіх напрямках.

У небі плавали пластівці сажі, сніг був щільний, моє дихання зависало в повітрі туманними пір'ям. Я увійшов в скелетоподобний ліс, де на сучках причаїлися замерзлі в камінь птиці.

Гравюра…

Ковзаю вниз по схилу пагорба, скочуюсь і поринаю у відлигу, весну…

Знову всюди навколо мене рух.

Бруд під ногами, зелені лисини, дивного вигляду автомашина на дальньому пагорбі.

Сміттєвий двір. Сморід, щось рідке, тління, дим, іржа… Я пробираюся серед гір мусору. Шастають нахабні щурі…

Швидше звідси! Зсув швидше, дихання важче…

Голоси неба над шапкою смогу, дно річкової дельти, берег океану, золоті пілони вздовж дороги, сільський ландшафт з озерами, коричневі трави під зеленим небом.

Сповільнююся… Навколо простягаються поля трав, річка і озеро…

Я витираю піт з чола рукавом, рукав промокає.

Я зі свистом втягую повітря і переходжу на крок.

Не поспішаючи крокую через поле, воліючи зробити перепочинок у такому місці, звідки відкривається хороший огляд. Вітер тихо шелестить травою. В повітрі пахне чимось солодким. Найближче озеро кольору вапна.

Раптом мені здалося, що справа щось яскраво спалахнуло, але коли я подивився я ту сторону, там не було видно нічого незвичайного. Трохи згодом я готовий був заприсягтися, що чую далекий тупіт копит, але знову-таки нічого не було помітно.

Що погано у Відображеннях — ніколи не можна з повною впевненістю сказати, що для даної складки простору природно, а що — ні. Ніколи не знаєш, чого чекати.

Минуло ще кілька хвилин, і я відчув запах і тільки потім побачив дим.

У наступну мить переді мною спалахнув вогненний потік, який палаючою завісою перегородив мені шлях.

Знову пролунав голос:

— Я ж сказав тобі — повертайся!

Вітер дув з боку вогню, підштовхуючи його до мене. Я повернувся, щоб попрямувати геть і побачив, що вогонь вже охоплює мене з флангів.

Щоб створити в розумі потрібну матрицю для зсуву у Відображення, необхідно деякий час. Я ж був захоплений зненацька і не був упевнений, що встигну зосередитися.

Так що я кинувся бігти щодуху.

Лінія вогню загиналася навколо, немов беручи мене в величезне кільце.

Я не зупинився, щоб помилуватися чарівною відточеністю її руху, тому що до того часу дим і жар помітно посилилися.

Крізь тріск полум'я мені всеще чувся тупіт копит. Очі мої стали наповнюватися сльозами, а струмені диму ще більше погіршували видимість. І знову я не зміг виявити того, хто підготував і привів у дію цю вогняну пастку.

Але на цей раз сумнівів бути не могло — земля явно дрижала від тупоту якоїсь істоти з копитами, що наближалася до мене.

Полум'я злетіло і стало підніматися все вище. Коло поспішно стало замикатися.

Я вже став прикидати, як мені відобразити нову небезпеку, коли крізь просвіт у вогненній стіні влетіли кінь і вершник.

Вершник щосили натягнув поводи, але гнідий кінь явно був не дуже радий настільки близькому сусідству з вогнем. Він ошкірився і натягнувши вудила, кілька разів спробував встати на диби.

— Швидше! За мою спину! — Крикнув вершник.

Я поспішно стрибнув на коня.

Вершником виявилася чорнява жінка.

Я лише мигцем побачив її