Знамення Долі - Роджер Желязни
Я ледве втримався на його спині.
Коли його передні копита знову торкнулися землі, кінь кинувся в бік просвіту, але майже біля самого полум'я він знову закрутився дзигою.
— Прокляття! — Почув я крик вершниці.
Вона відчайдушно смикала поводом.
Кінь знову розвернувся і голосно заіржав. З його рота полетіла кривава піна.
До того часу вогняне коло майже зімкнулося, дим ставав все густішим. Вогонь був зовсім поруч, а я нічим не міг допомогти, хіба що пару разів як слід штовхнути коня каблуками в боки, коли той знову помчав по прямій.
Він увірвався прямо у вогняну стіну, ледь не зупинившись. У мене поняття не було, наскільки широка в цьому місці смуга вогню. Я відчував, як полум'я лиже мої ноги, мене огортав запах спаленого волосся.
Потім кінь знову встав на диби, вершниця закричала, і я зрозумів, що на цей раз мені не втриматися.
Я падав. Саме в цей момент, ми прорвалися крізь стіну вогню туди, де вогонь уже пройшов, залишивши за собою попіл і дим. Я звалився в чорне і гаряче, в повітря піднялася хмара попелу.
Я перекотився на лівий бік, задихнувся в рвучому легені кашлі та інстинктивно закрив очі, коли попіл метнувся мені в обличчя.
Потім я почув крик жінки і насилу піднявся, намагаючись протерти запорошені повіки. Зір повернувся до мене як раз вчасно, щоб я зміг побачити гнідого, що піднімався з землі, мабуть, з того місця, де він тільки що підім'яв під себе вершницю. Кінь миттю помчав геть, зникнувши серед хмар диму. Жінка залишилася нерухомо лежати, і я кинувся до неї. Ставши на коліна, я скинув з її одягу іскри і перевірив, чи дихає вона і є пульс. У цей момент її очі відкрилися, і я здригнувся, побачивши в її застиглих зіницях смерть.
— Видно… зламаний хребет… — Промовила вона крізь кашель. — Я нічого не відчуваю… Втікай, якщо можеш… а мене залиш… я все одно вмираю…
— Ну ні, я тут тебе не кину, — прохрипів я. — Тут поблизу повинно бути озеро… Я перенесу тебе туди…
Я скинув обв'язаний навколо пояса плащ і поклав на нього вершницю. Як міг обережно, я прикрив її вилогами плаща, щоб захистити від іскор, і потягнув на плащі в тому напрямку, де, як мені здавалося, повинно знаходитися озеро.
Ми пробиралися крізь мінливий візерунок диму і вогню. Моє горло палила нестерпна гіркота, з очей не переставали котитися сльози, я відчував, що штани знизу вже починаютьтліти, коли при черговому кроці я відчув під каблуком м'який мул. Значить напрямок було вибрано вірно.
Нарешті я опинився по пояс у воді, підтримуючи руками жінку.
Тоді я нахилився і відкинув з її обличчя край плаща. Її очі були все ще відкриті, хоча погляд був нерухомо спрямований у порожнечу. Перш ніж я встиг намацати пульс шийної артерії, вона застогнала, а потім вимовила моє ім'я.
— Мерлін… — Прохрипіла вона, — мені… вибач, що я…
— Ти допомогла мені, а я не зміг допомогти тобі, — зупинив я її. — Це ти мені вибач.
— Вибач, що не змогла далі… — Продовжувала вона. — Я погано управляюся з кіньми… Вони йдуть за тобою…
— Хто? — Запитав я.
— Вони скликали собак… Але вогонь… це хтось інший… я не знаю, хто…
— Я не розумію, про що ти.
Я хлюпнув трохи води на її запалені щоки.
Під шаром кіптяви і копицею обпалених волосся було важко розглянути риси її обличчя.
— Той, хто… Йде по твоєму сліду, — сказала вона.
Голос її став тихіше.
— І хтось попереду… теж. Про цього, попереду, я не знала… шкода…
— Хто ти? — Запитав я. — Звідки ти мене знаєш? І чому…
Вона слабо посміхнулася.
— Ми з тобою вже зустрічалися… Більше ніколи… я йду…
Її очі закрилися.
— Ні! — Крикнув я.
Обличчя її спотворилося, вона зі свистом втягнула в себе повітря, потім видихнула, і я ледве зумів розчути слова:
— Дозволь мені залишитися… тут. Прощай!
Хмара диму закрила від мене її обличчя. Я затримав дихання і зажмурився, коли дим поглинув нас обох.
Коли повітря, нарешті, знову став чистим, я вдивився в її обличчя.
Вона вже не дихала, не було ні пульсу, ні серцебиття. І поблизу не було навіть підходящого місця для могили.
Пішла.
Вона знала, що йде…
Я акуратно загорнув її в свій плащ, перетворивши його в саван. Закінчивши, я закрив полою плаща її обличчя. Всі складки я скріпив застібкою, якою я зазвичай застібав плащ біля шиї, коли надягав його.
Потім я побрів на глибину.
«Дозволь мені залишитися… тут.»
Буває, мертві занурюються швидко, буває продовжують пливти…
— Прощайте леді, — сказав я. — Я хотів би дізнатися ваше ім'я. Ще раз дякую за все.
Я розімкнув руки й відпустив її. Вода закрутилася у вирі, і через мить її вже не було.
Деякий час по тому я рушив далі.
У мене було дуже багато питань і дуже мало відповідей.
Десь вдалині скажено ржав кінь.
9
Кілька годин і багато Відображень потому я зробив перепочинок під чистим небом, в такому місці, де поблизу було мало їжі для вогню.
Я скупався в неглибокому струмку і витягнув з якогось Відображення новий одяг. Чистий і сухий, я приліг відпочити на березі, викликавши собі їжу.
Виникло відчуття, що тепер майже кожен день 30 квітня…
Здавалося, що майже всі, з ким я зустрічаюся, знають мене, і майже кожний вів зі мною ретельно продуману подвійну гру.
Навколо мене гинули люди, катастрофи ставали повсякденними подіями.
Немов гігантська мережа в'язалось навколо мене. Я відчував себе фігуркою у відеогрі.
Що ж буде далі? Чого мені тепер чекати? Метеоритного обстрілу?
І як же бути з причиною? Чи є ключ до загадки? Ні, ключ таки повинен бути.
Безіменна наїзниця, яка пожертвувала своїм життям, щоб витягнути мене з вогню, сказала, що хтось переслідує мене і що є ще хтось попереду, хто перегороджує мені дорогу.
Що все це означало?
Чи повинен я почекати появи переслідувачів, захопити їх і з'ясувати, чого вони хочуть?
Або навпаки, слід піти на прорив, стрімко, в надії спіймати іншого ворога і вчинити допит вже йому?
Чи дадуть вони обидва одну і ту ж відповідь, або вони з різних угруповань? Чи є дві відповіді?
Чи задовольнить чиюсь честь дуель?
Я згоден битися.
Можливо
