Слідами вигнанця - Григор Угаров

Негр приклякнув. Голобородий вид його ввесь поснувався зморшками, а десь серед цього лабіринта визирали малесенькі карі оченята.

Смокнувши з бамбукової люльки, Бенгас подумав і запитав:

— Що каже вождь вашого племені?

— Вождь каже: білошкірі шукають землю для обробітку. Як тільки знайдуть, негайно загарбають її, а плем'я зженуть з місця. Землі нашого племені вони вже обдивились і тепер посунули сюди…

— Є в них вогненні луки? — перебив його Бенгас.

— Анай аді! (Є два!) Білошкірих ведуть сюди люди, вигнані з племені Бенгаса…

Вождь схопився розлютований, очі йому хижо спалахнули, люлька випала з рота. Обличчя зсудомилось дикою ненавистю, вуста скривились.

— Що то за люди? — втрутився Павел.

— Мотоко! (Нелюди!) — крізь зуби процідив Бенгас. — То злодії та ледацюги. Не працювали, тільки й стерегли, аби щось поцупити з громадської комори. За те ми їх і вигнали!

Гнівно засопівши, він заплющив очі й стояв так якусь хвилю. Мабуть, шкодував, що замість вигнати не Присудив цим харцизякам по отруйній стрілі в серце. Тоді б не приводили ворогів на землю свого племені. Але вже пізно щось змінити.

— Двома вогненними луками, — схиливши голову, буркнув Бенгас, — білошкірі вороги нас переможуть!

Похмуре обличчя вождя спотворила мука. Лихий час настав для племені. Вождь поволі звівсь на ноги, смутними очима обвів селище, подививсь на посланця сусіднього племені й утупивсь у географа.

— Чи допоможе нам біла людина? — запитав він нарешті, облизавши порепані губи.

— В них лише два вогненних луки? — для більшої певності перепитав Павел. — Може, більше? Хто бачив білошкірих ворогів?

— Наші мисливці їх бачили! Сиділи в папороті й бачили, — відповів посланець, хутко схопившись і схрестивши на грудях стрілу зі списом.

— Тож скільки білих?

— Два.

Павел глянув на вождя й махнув рукою:

— Двома вогненними луками вони не подужають племені.

— Навіщо так каже біла людина? — недовірливо буркнув Бенгас.

— Бо ми маємо три вогненних луки!

По виду чорношкірого вождя ковзнула ледь помітна усмішка. Він ухопився за спис, нахиливсь уперед і подивився Балканову в вічі:

— Біла людина буде з нами?

— Так, з племенем, — хитнув головою Павел. — В нас три вогненні луки, але білі вороги не повинні про це довідатись! Нам треба, аби вони гадали, що плем'я має багато вогненних луків.

Домбо переклав слова вождеві. Обличчя в негрів спалахнули радістю. Бенгас гучно засміявся й ласкаво глянув на географа.

— Біла людина мудра!

Ніч минала на чатах. Ніхто й ока не стулив. Вождь, Павел, Домбо та всі старійшини племені, добре замаскувавшись, лежали в засідці. Ліс аж кишів тубільцями. Кожен наслухав і до болю в очах удивлявся в темряву.

Лише на світанку Павел побачив у бінокль далеко на стежині кілька постатей. Посеред гурту йшло двоє білих з карабінами, в крислатих брилях та куцих штаненятах. Решта були тубільці, озброєні луками й довгими списами.

Географ показав на них вождеві. Звівши вгору бойовий ріг, Бенгас засурмив на сполох. Плем'я, що досі ховалось у хащах, загомоніло й заворушилось. Чаклун похопився зі своїми заклинаннями. Торохкаючи тиковкою, він закликав доброго духа на допомогу. Але вождів погляд здебільша зупинявсь не на жерцеві, а на куценькій рушниці географа.

За другим сигналом рога все живе в лісі наче завмерло. Чути було навіть, як шарудить опадаючи листя. Павел, напруживши зір, стежив за ворогом. Коли чужинці підступили кроків на триста, пролунав гучний голос вождя.

— Білі люди! — попереджав він. — Ця країна не бажає приймати вас! Повертайте назад! Моє плем'я хоробре! Чоловіків хоч і не багато, зате вони дужі, як слони, страшні, як леви, й люті, як леопарди! Вони повбивають вас! Моє плем'я не дозволить білим ступити на його землю!

Вранішній вітрець підхопив Бенгасові слова. Луна повторила їх кілька крат. Чужинці поспинялись, мов укопані. Чорношкірі посіпаки збилися в купу. Якийсь негр-бородань заходився щось пояснювати білим зайдам, раз у раз тицяючи списом у бік пагорба. Європейці швидко набили вінчестерки.

— Камбо! — раптом гукнув хтось. — їх привів Камбо!

— Камбо!.. — аж загарчав од люті вождь, і очі йому налилися кров'ю. — Їх привів Камбо!.. Розбишака!..

Павел не второпав, хто серед тих, що супроводжували європейців, Камбо, але поставив собі випередити завойовників. Лігши, він поклав карабін на пеньок і взяв бороданя на мушку. Ляснув постріл. Цівка рушниці закурилася. Бородань дико ревнув, розчепірив руки, випустив додолу спис і важко гепнув на землю. Серед нападників зчинилася мішанина. Негри-посіпаки пошились у кущі.

Пальмовий ліс радісно загомонів. Бенгасове обличчя розтяглось у щасливу усмішку. Він підповз до географа, простяг руку й ласкаво погладив «вогненний лук», який убив Камба.

Павел не зводив очей з противника. Цибатий португалець, постерігши, звідки вихопився димок, заліг і приціливсь. Негри-посіпаки розгублено гасали навколо білих господарів і ховались у траву. Один з них підняв спис і став обличчям до лісу. Праворуч заяскріла проти сонця цівка вінчестерки.

Гримнув самотній постріл. Куля вискнула над головою в географа й збила з пальми кілька листків. Португалець, який підвів над кущами голову, хутко схопивсь і перебіг ближче. Павел цього й чекав. Він приціливсь і вистрілив, але не влучив. Португальцева вінчестерка двічі огризнулась.

Ще луна гойдала вибухи горбами та бескидами, як поблизу почувся болісний зойк. Павел насторочив вуха. Кричало десь серед хлібних дерев. Бенгас стривожено сіпнувся. Обличчя йому зсудомилось люттю. Він схопивсь на ноги й метнувся до хлібних дерев. Але португальці помітили його, й знялася стрілянина. Понад землею затьохкали кулі. Бенгас упав на землю й подався далі поповзом. Домбо з переляку аж устав, та географ силою стяг його на землю.

— Стережися, друже! — попередив він. — Чого стовбичиш свічкою!

Але негреня знову звелося, наслухаючи.

— Маванду поранено, — в нестямі прошепотіло хлоп'я.

— Як це Маванду? Де б вона тут узялась? — вигукнув здивовано географ.