Слідами вигнанця - Григор Угаров

Тільки згодом, відсапуючись, до хатини зазирнув і він сам. Обличчя у нього було сумне, в очах тремтіли сльози.

— Що трапилося, Домбо? — спитав Павел. — Ну, кажи ж!

— Хвора бик, гамба! Корі помирай буде… — проскиглило негреня.

— І давно він захворів? Чи не прибив його хто?

Хлопець заперечно метляв головою:

— Ні, ніхто не бий Корі! Корі хвора! Лежить. Не їсть і тільки язик вистромляй!

І Домбо, щоб показати, як страждає бідолашна тварина, засапав, висолопив язик і примружив очі.

— Де Камбела? — по короткій паузі спитав Павел.

— Тамо-тамо біля Корі. Але тамо-тамо не винна, гамба!

Аж тепер Балканов збагнув тривогу негреняти. Сердешне боялося, що батькові доведеться відповідати за бичка.

— Не будеш проганяй тамо-тамо? — непевним голосом запитав Домбо. — Не винна тамо-тамо. Винний муха цеце!

Географові все стало зрозуміле. Муха цеце, вкус якої спричиняє сонну хворобу, — то тяжкий бич для тварин Африки. Мабуть, бика десь у дорозі побила муха…

— Твій тамо-тамо не винний, — сказав Балканов.

З радощів Домбо аж підстрибнув, заверещав щось своєю мовою і чимдуж дременув надвір.

Двері хижки виходили на моріжок, усіяний квітами. Свіжий уранішній вітерець хвилював трави, колисав бадиллячко, розчісував пальмам кучми. Зграйки пташок перелітали з дерева на дерево й виповнювали п'янке повітря мелодійним щебетом. Селище й досі мовчало, надворі не видно було ані душі.

Павел усівсь на бізонячій шкурі й розгорнув карту. Позначив хімічним олівцем подолану путь. Лишалося ще шістдесят ліг[47]. Тож гаяти часу не можна — треба вирушати далі. Ось тільки трапилось нещастя — занедужав бик…

Незабаром Домбо знову зазирнув у двері.

— Як там Корі? — спитав Балканов. — Ще живий?

— Буде вмирати…

Нахмуривши брови, Павел замислився та й махнув рукою:

— Нещастя, друже, але що вдієш! Купимо у вождя іншого бика.

— Плем'я не має бики! — відповіло негреня.

Павел рвучко обернувсь. У його синіх лагідних очах майнула тривога.

— То що ж ми робитимем?

— Будемо попросити носіїв у Бенгаса, — відповів хлопець.

— Вірно, друже! — зрадів географ. — Оце думка!

Павел ще якийсь час вивчав карту, потім дістав із своїх речей бритву, пензлик і мило, приладнав кругле кишенькове люстерко на полиці й заглянув до нього. Після пригоди з Гонгорою Павел удруге дививсь на своє обличчя. Воно змарніло. На лобі з'явилося дві нові зморшки, очі почервоніли, шкіра засмагла, а чуб немов узявсь інеєм.

Географ налив у дерев'яний полумисок води, вмочив пензлик і намилився. Домбо не зводив очей з свого доброго гамби.

Коли Павел гарно виголивсь, перед дверима хижки лягла чиясь тінь. Домбо нахилився й визирнув.

— Маванда прийди! — хитро підморгнув він до географа.

— Що то за Маванда? — здивувався Павел.

— Маванда! — звело брови негреня. — Маванда — дочка вождя!

— Чи ба: ти вже знаєш, як тут кого й звуть! — усміхнувся Балканов і додав: — Скажи, нехай трохи почекає.

Начистивши до лиску чоботи й перевдягши сорочку, Павел вийшов з хижки. За два кроки від дверей стояла вродлива вождева донька. У руках вона тримала дерев'яну тацю. Уздрівши Балканова, дівчина засоромилась, поставила тацю й за звичаєм торкнулась пальцями землі.

Тепер, при денному світлі, географ був просто вражений уродою молодої негритянки. Маванда вбралась у нове муканзо — набедреник з леопардового хутра, оторочений кольоровою стрічкою, від якого її дівочий стан здавався ще гнучкішим і стрункішим. На ноги вона нанизала по доброму десятку браслетів з намиста. Над ліктями теж яскріли наруччя й кільця з мушлічок та порцеляни. Волосся було викладено по-новому: на маківці здіймалася гарна фігура, сплетена з безлічі кісок. У кожній кісці було по білій намистині, маленькій мушлі та кружалечку слюди, яка виблискувала проти сонця, наче бісер.

Маванда знову взяла в руки дерев'яну тацю, ще раз сором'язливо блимнула на географа й усміхнулась, показавши два разки сліпучо-білих зубів.

— Що привело сюди доньку вождя? — чемно запитав Павел.

Домбо сяк-так переклав його слова.

— Біла людина — друг нашого племені. А друзі мають бути нагодовані в країні Бенгаса, — усміхаючись відповіла Маванда, махнула віями, й на географа глянули її великі розумні очі.

— Але ж тільки-но розвиднілось, і я не встиг ще виголодатися!

— Біла людина завжди повинна мати в своїй хатині їжу, — заперечила красуня, всміхнулась, граціозно вигнула стан і понесла до оселі свою дерев'яну тацю з двома череп'яними полумисками. За якусь мить вона випорснула з дверей і, мов молода антилопа, побігла додому.

Павел постояв, постояв, дивлячись їй услід, та й пішов до хижки. У череп'яних полумисках Маванда принесла печені хлібні плоди, жменю горіхів маколе та густої браги бунгундо, виготовленої на воді з меду та хмелю. За Домбовими словами, бунгундо підносять у виключних випадках, та й то тільки вельмишановним гостям племені.

До хижки увійшов Камбела з налигачем у руці. Старий був сумний та похмурий. Він сів на долівці й низько схилив голову. Павел зрозумів, що трапилось, і, підбадьорливо поплескавши його по плечу, на мигах запропонував піти трохи спочити, але негр навіть не порухнувся. Попосидівши, втупившись у підлогу, він раптом підвів голову й розпачливо проказав:

— Злий дух убив Корі!

Павел придивився до Камбели. Очі старому запалися й попідпухали. Він страшенно знесилів і змарнів, як людина, що перетерпіла велике лихо. Домбо підступився до свого тамо-тамо й почав щось швидко говорити, раз у раз киваючи головою в бік географа.

Старий слухав його так само похмуро й мовчки. Жодного разу навіть не глянув на сина. Лише коли-не-коли безнадійно похитував головою і перекладав списа з руки в руку. Павел, пакуючи речі, скоса позирав то на батька,