Слідами вигнанця - Григор Угаров
«Як захоче припалити від лупи — справи кепські…» — занепокоївся географ.
Але все минулося щасливо. Побачивши сигарету, оката красуня метнулась по жарину й подала припалити спочатку батькові, потім географові. Але тут вождь глибоко затягся, похлинувся, заливсь кашлюкою, вирячив очі, й жили на в'язах йому понабрякали. Радники злякано посхоплювалися з місць, вождева дружина заголосила й шугонула надвір, а негр-велет ухопив вождя попід пахви.
— Води, Домбо! — вмить зміркував географ.
— Домбо зараз принесе води! — зірвався з місця хлопчик, вибіг і повернувся з череп'яним горнятком. Тремтячими руками налив у келих води й підніс вождеві. За всім цим, певно, пантрував чаклун, бо коли Домбо подав напитися вождеві, він вихором улетів до хатини й турнув хлопця геть. Павел схопився, торсонув дідугана за шкіряний набедреник і відкинув пріч. І доки миршавий чаклун спинався на ноги, він сам узяв келих і линув вождеві в горлянку.
Ковтнувши рідини, Бенгас глипнув повітря й відсапався. Кашлюка вщухла. Він похмуро глянув на чаклуна, й той ізслиз.
— Навіщо вождь прогнав чаклуна? — поспитав Павел в негреняти.
— Чаклун не роби добре заклинання. Залишив злого духа в тютюні! — відповів стривожений Домбо.
— Це все дурниці, друже, — заперечив географ. — Чаклун тут не винний. Тютюнець у мене лихий! Бенгас досі не палив такого лютого, через те й похлинувся.
Домбо не заперечував:
— Чаклун — погано людина! Він не люби гамбу. Нехай тепер гуляй надворі!
— Коли так, то й так, — погодився Павел і хитро підморгнув до хлопця.
Домбо й собі підморгнув одним оком, як навчав його колись Гонсалві. Друзі зрозуміли один одного й без слів.
Після цієї невеликої притичини всі знову повсідались навколо мережаної рогожі. Добрий гумор повернувся й до вождя. Він помалу тяг пальмове вино й щось обмірковував. Негритянки метушились біля «столу», але господар жодного разу й не глянув у їхній бік. Вони жваво перешіптувались, стримано всміхалися, вибігали надвір і знову повертались.
Після пальмового вина дівчата принесли кожному по кілька перепічок з таро[46], а у великій череп'яній мисці — якусь печеню. Спочатку Павел подумав, що то засмажена на рожні коза, але, вдивившись у грізно вишкірену пащу, збагнув: собака! Його охопила така гидливість, аж занудило, Але чемність і ввічливість вимагали терпіння. А тут ще як на жарт розбурхався голодний шлунок.
Спостережливе око негреняти помітило кислий вираз Павлового обличчя.
— О гамба! Собака — дуже смачно! — шепнуло воно Павлові на вухо.
— Та хай йому грець! Подивись-но, який він паскудний! Досить з мене й перепічки з таро…
— Смачно, гамба! Куштуй! — настиралось негреня.
Але географ похитав головою. Цей час чорна красуня прошерхотіла повз них новенькими хутряними фартушками й поставила перед географом череп'яну тацю з двома засмаженими курками.
Павел відламав курячу ніжку з рум'яною шкіркою й хитро примружив око.
— Поступаюся тобі своєю порцією собачини, — шепнув він хлопцеві. — А мені куди більше смакує вгодована курка, аніж кощавий пес!
— Е-е, наші собаки — дуже смачно! — заперечив Домбо.
Та коли географ простяг йому одну курочку, негреня радісно гукнуло:
— Ой гамба, добре! Гамба дуже добре!..
V
Після вечері молоді негритянки поприбирали посуд, винесли надвір і витрусили рогожку, замели підлогу звірячими хвостами, а тоді знову поставили перед гостями келихи з вином. Усі мовчали. Бенгас палив люльку, а його радники жували бетель. Від цієї жуйки все у роті хутко стає яскраво-червоне. Павел і собі скрутив цигарку. А в голові вкотре заснувалася думка про таємничу білу людину з країни гаубау. Отже, досі все йшло гаразд. Але попереду ще довга путь. Хто може сказати, що їх чекає?
Доки в хатині тривала тиша, Балканов помітив, що Домбо ставав чимраз неспокійніший, совався й крадькома позирав на двері.
— Що тебе, друже, хвилює?
— Тамо-тамо залишайся біля джерело! Чекай, чекай… Може, убивали тамо-тамо. А може, виганяли далеко-далеко!.. Тамо-тамо добра і плаче, плаче… — здавленим голосом проказав Домбо, сумно дивлячись на географа.
— Твій тамо-тамо живий і здоровий, — відповів Павел, поклавши йому руку на плече. — Потурбуємося й про нього! Бенгас нам допоможе.
— А тамо-тамо, може, вмирай! — зіщулилось негреня й розпачливо махнуло рукою.
— Вмер? З якої це речі? — здивовано потиснув плечима Павел.
Втупившись в обличчя свого гамби, Домбо допитливо вивчав його. І, певно, повірив Павловим словам, бо всміхнувсь, і очі йому заяскріли. Він знав — гамба ніколи не дурить.
Дівчатка, попідмітавши, принесли жару в хатню ватру. Бенгасова дружина, середня на зріст і худенька жіночка з дрібними зморшками на виду, поклала на жар хмизу й усілась на колоді. Дрова швидко зайнялись, і під бантини полетіли червоні іскорки.
Полум'я освітило хату. Бенгас досмоктав люльку й, поклавши її в попільничку з помережаної ратиці, відкашлявся. Старійшини втупили в Бенгаса очі. Здається, він уже добре все обміркував, і тепер може почати розмову з білою людиною. Дівчата повмощувались біля вогнища. Домбо підсунувся ближче до географа, ладнаючись перекладати.
— Звідки прийшла до нас біла людина? — нарешті поспитав Бенгас. — Чи звідти, де з'являється денне світило, а чи звідти, куди воно ховається?
— Я прийшов з-від моря, — відповів Павел. — З-від того моря, куди світило ховається. Моя країна