Слідами вигнанця - Григор Угаров

Коли прийшов цей дивний дідок, вождь і старійшини повсідались на леопардових хутрах. Дідок і собі вмостився поруч. Вождь зробив знак людям, які охороняли бранців, і ті відвели їх у далекий куток подвір'я й розв'язали їм руки. Звідти Павлові та Домбу було добре видно все, що робиться на терасі.

Тим часом Домбо потроху оклигував. Здається, і він повірив, що ніхто нікого вбивати не буде. Так думав і Павел, хоч його в останні хвилини й збентежила ота кучугура дров над берегом. Та ще дужче напинала нерви невідомість. Єдине, що в такій ситуації могло трохи заспокоїти такого курця, як Павел, була цигарка. Він витяг з кишені тютюн та папірець і зробив самокрутку. Полапав у куртці, потім у галіфе, але сірників не знайшов. «А бодай тобі, навіть цигарки не посмокчеш при такій халепі! І як я забувсь ті кляті сірники в торбі!» — бідкався географ, але тут згадав про лупу. Не раз вона ставала йому в пригоді, стане й зараз, бо сонце ще припікає, мов ополудні.

У фокусі лупи зажевріло, й звилася гадючка диму. Павел глибоко затягся й від задоволення аж очі примружив.

Хтось торкнув його за лікоть. Балканов сіпнувся — Домбо. Негреня кивнуло головою на тубільців. Павел озирнувсь і побачив, що вся охорона, повипинавши в'язи, із жахом втупила очі в таємниче скельце у географовій руці. Спочатку Павел не надав цьому великого значення. Хай собі дивляться — мабуть, досі не бачили лупи… Але потім вирішив проробити експеримент.

Узяв сухий пальмовий листок і спрямував на нього лупу. За мить кінчик листка закурився, спалахнув і геть згорів.

Дикий вереск вихопився з кількох горлянок, аж Павел здригнувся. Вартові, які, затамувавши дух, стежили за його діями, кинулись урозтіч. Деякі дременули аж до тераси, де сидів вождь.

— Ми врятовані! — радісно вигукнув географ.

Але й негреня стояло, мов очманіле.

— Врятовані? Навіщо так говори, гамба? — сумно похитало воно головою.

— Ось побачиш, друже!

— А що робив гамба? — й досі не могло второпати хлоп'я.

— Нічого особливого! — всміхнувся Павел. — Припалив од лупи цигарку. Потім — листок.

— Як підпалив? — цікавився Домбо.

— А ось так! — проказав Павел і навів лупу на суху соломинку.

Соломинка почорніла, спалахнула й скоцюрбилась сивою карлючкою. Домбо стежив, мов зачарований, йому досі не доводилося бачити, як оце «чудодійне скельце», завбільшки з антилоп'яче око, видобуває вогонь. Негреня уважно обдивилось лупу, але в руки взяти не наважилося. Балканов, усміхаючись, дивився на хлопця.

— Гамба знімай з неба сонце, пали соломка і знову чіпляй сонце назад, — замислено пояснив Домбо.

— Не знімав я ніякого сонця з неба!

Але Домбо не погодився:

— А чим же палив цигарка?

Географ спробував пояснити йому, як грубе еліптичне скельце збирає сонячні промені в пучок, нагріває соломинку, й від високої температури соломинка спалахує. Але бідолашне негреня нічого не могло збагнути. Воно й далі торочило, що географ своїм чарівним круглим скельцем зняв з неба сонце. Однак Балканову не хотілося вводити малого в оману.

— Ось я зараз підпалю лупою ще один пальмовий листок. А ти пантруй сонце! Ніхто в світі не може його й поворухнути!

Пальмовий листок зайнявся й згорів на очах у Домба, але цього разу негреня знайшло інше пояснення: географ зняв не все сонце, а тільки урвав маленький шматочок його, аби лиш вистачило підпалити листок.

Певно, Павел і далі вів би свій урок фізики, та раптом помітив обіч себе кілька тіней. Підвівши голову, уздрів вождя разом зі старійшинами. Кощавий дідок заходився вистукувати по тиковці й вихилятися на всі боки, його жваві хитрі оченята гарячково блищали.

Тубільці несміливо, здалеку зазирали Павлові в руки. Він збагнув, що їм кортить побачити «чудодійне кресало». Витягши лупу, поклав її на табакерку. Скло проти сонця блиснуло, й негри злякано відсахнулись. Але за мить знову попідходили й, ставши навшпиньки, намагались якнайкраще роздивитись те страхіття.

Тепер географ вирішив остаточно їх ошелешити й підпалив цілий оберемок сухого пальмового листя.

Дико заверещавши, негри відступили ще два кроки назад. Таємниче шепотіння линуло з вуст у вуста. Миршавенький дідок з тиковкою впав навколішки й тричі тицьнувсь лобом об дерев'яну голову антилопи. Потім хутенько схопивсь на ноги, кудись метнувся й незабаром приніс маленький кошичок з пальмової кори. Він упхнув у нього жменьку камінчиків, кукурудзяних зернят, черепашок та мушлічок, а в тиковку поклав два риб'ячих хребти й кілька пташиних кісточок та цурок. Потім заметушився, заторохкотів кошичком і тиковкою, оббіг навколо бранців, знову клякнув, тицьнувсь головою об дерев'яну голову антилопи, а тоді тоскно заквилив, обличчя йому ще дужче потемнішало, а очі наллялися слізьми. «Це, певно, чаклун племені! Робить заклинання!»— здогадався Павел. Старий знову підстрибнув і заторохкотів кошичком та тиковкою. Потім поставив кошик перед географом, а сам узявся викаблучуватись і заламувати миршаві руки, брязкаючи тиковкою.

Балканов нетерпеливо чекав, коли нарешті скінчиться шалений танок чаклуна, але з усього було видно, що це триватиме до глупої ночі. Тому вирішив покепкувати з дідугана. Взяв лупу й наставив її на кошичок. Спочатку суха кора залущала, закуріла, потім зайнялась, і за хвилину-другу від чаклунського причандалля лишилась тільки купка попелу.

— Тала Монгонго! — пронизливо заверещав чаклун, і, сіпаючись усім тілом, нестямно втупився в попіл, його оченята щораз дужче витріщались, і він упав під ноги вождеві.

Старійшини перезирнулися й заходились цюкати об лоби списами. Тільки вождь і досі тримався. Глянувши холодними очима на жерця, який здригався від плачу, він ухопив його попід пахви й помаленьку турнув геть, ще й рукою махнув услід. Кощавий дідок нерішуче ступив крок уперед, злякано блимаючи, потому вхопив свою тиковку й дременув за хатину. Мабуть, йому вперше доводилося зустрітись із людиною, котра якимось блискальцем змогла силу його чарівного кошичка.

За палац вождеві правила звичайна собі хатина з круглою долівкою та вшитими з очерету й бамбука стінами під конічною стріхою з