Слідами вигнанця - Григор Угаров
Чекаючи, доки тубільці підступляться ближче, Балканов палив уже другу сигарету.
— Вони вбивай нас, гамба! — тремтів Домбо.
— Чомусь не хапаються робити цього, друже, — відповів Павел, — Ти ж сам добре це бачиш. То чому ж тоді боїшся?
— Будуть убити Домба! Убити Домба! Бо Домбо — друг біла людина!.. — нарешті відкрив свої побоювання хлопець.
— Не бійся! Ніхто нікого не вбиватиме, — спробував заспокоїти його Павел.
Тубільці повільно і обережно підходили чимраз ближче. Павел уже розрізняв їхні обличчя, зброю, вбрання. Декотрі були середні на зріст, із темно-шоколадовою шкірою, з чорним кучерявим волоссям, плескуватими носами й темними очима, що гостро дивилися з-під похмурих брів. Деякі мали вуса та бороду, інші були поголені. Все їхнє вбрання складалося з вузенького набедреника. Над ліктями тубільці носили трав'яне наруччя, на зап'ястях — мідні кільця, а у вухах — сережки із слонової кістки. На голові кожен собі повимощував справжні капелюхи з волосся, посклеюваного червоною глиною. Ці зачіски мали найдивовижнішу форму: то скидались на парасольки, то на старовинні шоломи, то на брилі. У декого ж кучері спадали мало не до пліч. Прикрасу доповнювали два бамбукові гребінці на самій потилиці, в яких стриміло кольорове пір'я папуги та священного птаха марабу. На шиї, окрім намиста з білих, мов порцеляна, собачих зубів, барвистих мушлів та зерна якихось плодів, кожен носив капшучок, старанно виплетений з тонкого лика пальми рафії. У руках усі тримали луки з туго напненою тятивою, на якій тремтіла отруйна стріла.
Десь поблизу лунко загупав дерев'яний бубон. Те гупання щомиті дужчало, й на узлісся з'явилося двоє негрів, що тягли на собі довгасту річ, видовбану з дерева й схожу на ночви. Третій негр бив у цей своєрідний бубон дерев'яними праниками.
Нарешті жива стіна навколо Павла та Домба замкнулася. Бубон затих, і це, певно, було сигналом зупинитись. Вигуки змовкли. Тепер тубільці пильно вдивлялись у білу людину й стерегли кожен її рух.
Павел стругав кишеньковим ножиком лозинку. Він лише зрідка позирав на тубільців і зовні здавався цілком спокійним. Виструганою шпичкою проштурхав дірочку мундштука, дмухнув у нього, клацнув ножиком і поклав усе до кишені. І тільки тепер скосував на Домба. Негреня, злякане й змарніле від жаху, дрібно тіпаючись, тулилося йому до колін.
Сонце продиралось крізь розлогі намети пальм, осяваючи золотавим промінням їхнє лискуче довге листя. Жовтаве світло цідилося крізь вологі присмерки джунглів, і рудий мох у тому світлі димів сивою прозорою парою. Ліс неначе принишк і затамував подих. Павел неуважно роздивлявсь навколо. З-за дерев виглядали похмурі тубільці з грізними татуйованими обличчями. Їхня шкіра, змащена пальмовою олією, лисніла, мов розтоплена смола.
Хвилини тяглись, наче гумові. Тиша, невідомість, люті обличчя напасників — усе це напинало нерви, й хоч як намагався географ зберегти спокій, але маленька набубнявіла синя жилка на лобі йому напружено пульсувала.
Тишу розітнув протяглий сигнал бойового рога, тубільці стрепенулися й виструнчились, наставивши перед себе списи та стріли. Ті, що досі ховалися поза коренищами макарангів, підійшли ближче. Пролунало три дужих удари бубна. З сотень горлянок вихопився дикий вереск. І знову лунко задуднів бубон…
Балканов охопив Домба за худенькі плечата, але раптом кілька пар цупких, мов обценьки, рук уп'ялися в нього з усіх боків.
— Гамба!
Дитячий зойк ножем різонув Павлові серце, та що Павел міг удіяти? Не встиг промовити й слова, як чиєсь маслакувате коліно уперлось йому в груди й цупке мотуззя уп'ялось у руки та ноги.
Наступної миті він опинивсь на землі, і кров ударила йому в скроні. Тепер Павел чув тільки Домбів лемент, але й той швидко урвався.
Павел злякано розглянувся навсебіч, але негреняти не було ніде й сліду, неначе воно в землю запалося.
Натовп збуджено гомонів, загрозливо мигтіли в повітрі списи, невгамовно гупав дерев'яний бубон.
— Лібата! Лібата! — кричали негри.
Почувши слово «лібата», тубільці, що несли Павла, перезирнулись і бігцем подалися якоюсь стежкою вбік.
За ними потягся й увесь натовп озброєних луками та списами тубільців. Поміж деревами мигтіли лискучі вістря асагеїв, палахкотіло барвисте пір'я в зачісках. Повітря аж бриніло від дикого галасу.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Тубільне селище. Тала Монгонго. Вождь племені. Чудодійний круглий камінчик. Як біла людина добуває вогонь. Чаклун робить заклинання. Священна антилопа. В гостях у вождевій хижці
І
Тубільне селище здаля нагадувало купку солом'яних брилів, розкиданих уздовж тихої зеленої долини. На південному його кутку звивалась невеличка річечка, а далі височів пагорб, укритий розкішним пальмовим лісом. Поміж хатинами росла роголиста папороть і вічнозелені дерева кола, рясно обвішані стиглими плодами, схожими на горіхи. З лісу віяло духом гнилого листя та відцвілого зілля. Небо було прозоре й синє. Серед м'якої зеленої травички кущились рододендрони[43], що цвіли великими, мав тюльпани, фіолетовими, рожевими та жовтими квітками. Подекуди здіймались угору стрункі стовбури кокосових пальм. Їхні крони лисніли, купаючись у сонячному сяйві. Жовтогарячі промені заходу немов підпалили бистру воду в річці. З пальмового лісу озивалися папуги.
Круглі й гостроверхі хижі зі стріхами з бананового листя порозсідались уздовж плескуватого, порослого травою берега. Посередині широчів заквітчаний моріжок, схожий у променях призахідного сонця на м'який барвистий килим. Хижки по околу були вишпарувані жовтою
