Слідами вигнанця - Григор Угаров

Доки тривала церемонія, Балканов думав про ту таємничу білу людину. Чоловік з племені гаубау розповів про неї перед минулими дощами. Відтоді багато часу спливло. Що з тією людиною зараз?

Натовп знову зарепетував, аж Павел сіпнувсь. У повітря здійнявся частокіл списів. Носії підхопили свого бранця й понесли далі. Не забули й «вогненного лука».

Один з тих двох негрів, певно, старійшина, підніс угору ліву руку. Мідне наруччя спалахнуло проти сонця. Він щось вигукнув, і вся юрба розійшлася по домівках.

Жінки заходилися коло вечері. Діти повмощувались попід дверима, жували бетель[44] і з цікавістю роздивлялися білу людину. Гурточками, підібгавши під себе ноги, біля осель куняли діди з незмінними бамбуковими люльками в руках.

Біля Павла з Домбом лишились тепер самі молоді вояки, яких болгарин уважав за гвардію вождя. Вони вишикувалися двома паралельними валками. Попереду й позаду стояло по п'ятеро. Негр-велет разом з двома старійшинами хизувались на чолі.

Гримнув бойовий бубон, і процесія рушила далі…

Зупинилися перед великою хатиною. «Чота, чота», — раз у раз повторювали воїни. Певно, так звалась будівля посеред майдану, яка за розмірами та формою трохи різнилась від усіх інших осель. Тепер негри, які вели Домба, вийшли вперед і закрокували поряд з Павловим конвоєм. На обличчі в хлоп'яти застиг болісний вираз. Домбо безпорадно блимав на гамбу. Та чим той міг допомогти йому? Павел боявся навіть прохопитися словом, бо це могло розлютити негрів. Але він таки не втримався й тихо прошепотів:

— Домбо, друже, не бійся! Нас не вбиватимуть!

— Не бач тамо-тамо Домба! — розпачливо залопотів хлопець.

— Ну, що ти! Незабаром повернемося до Камбели й помандруємо далі!

Павел скосував на воїнів, які міцно тримали його ноші. Їхні погляди були спрямовані кудись далеко вперед. Павел знову трохи нахилився до негреняти:

— Домбо, ти розумієш мову племені?

— Не розумієш, гамба!

— Шкода…

Тільки тепер Павел помітив неподалік під двома кокосовими пальмами довгасте лукулі[45], прикріплене до стовбурів. Поруч тупцяв лисий дід з борідкою.

Негр-велет подививсь на дідка й торкнувся рукою свого широкого кирпатого носа. Старий двічі гупнув праником у лукулі. Всі обернули голови до великої хижі. Невдовзі з-під навісу вийшов підтоптаний, зморшкуватий і трохи згорблений чоловік із молотком у руках. Старійшини підійшли й заходилися йому щось голосно розповідати. Чоловік вислухав їх і підійняв угору молоток. Прожебонівши до когось немічним писклявим голоском, він перехилився через поруччя й утупив очі в географа. Потім раптом махнув молотком і знову щось писнув, немов похлинувся. Старійшини відступили кілька кроків назад. Глухо, але чітко гримнув дерев'яний бубон. Негри підхопили своїх бранців та «вогненний лук» і подалися далі.

Кроків за сто від великої хатини Павел уздрів подвійний бамбуковий пліт. З-за плоту виглядала будівля, ще більша за «чоту».

Лукулі гуло. Врочисто крокувала сторожа. Поважно переступали з ноги на ногу старійшини.

Коли процесія наблизилася до великої бамбукової брами, геть обплутаної виткими рослинами, бубон замовк. З проходу між двома тинами висипав новий гурт тубільців.

Несподівано засурмив бойовий ріг, сповіщаючи про прибуття білого бранця. Над селищем запала мертва тиша.

Тепер усі погляди були звернені до хатини з подвійним плотом, пантрованим пильною сторожою. Від брами туди вела стежка, встелена білою корою якоїсь рослини. Кожен шматок кори був міцно припнутий до землі на-кільчиками. Хатина, як і решта осель, мала циліндричну форму, але була більша й мала простору терасу по околу, вислану просмоленими рогожами та сухим пальмовим листям. «Певно таки це вождів палац», — вирішив Павел і не помилився.

Бранців привели на обійстя палацу. Сторожа лишилася за плотом. Навколо бідолах вишикувалась особиста охорона вождя.

Тут Балканов уздрів негра, що поважно сидів на терасі, обплетеній виткими кущами з яскравим цвітом, і смоктав люльку.

Коли поставали, вождь неквапно звівсь на ноги, й тепер Павел мав змогу розгледіти його краще.

То був кремезний чолов'яга з лагідним, але спотвореним татуїровкою обличчям і м'язистим тілом атлета. З-під його вождівської шапки, зробленої з коштовної тканини та багато оздобленої пташиним пір'ям, вистромлялись дрібненькі кучерики. Руки вище ліктів та ноги над кісточками були оповиті мідними, порцеляновими та кістяними браслетами, намистом із черепашок, собачих зубів і мушлів.

Вождь зупинився перед дерев'яним поруччям тераси й глянув на полонених. До нього» навшпиньки наблизились ті троє старійшин. Він хитнув головою, наруччя заторохтіло, а з шапки посипалася дрібненько потовчена слюда й зірочками заяскріла в променях призахідного сонця. Старійшини завмерли, де стояли. Вождь кивнув удруге, радники підступили ще ближче, він нахилився до них і щось пошепки заговорив.

Але Павлову увагу привернуло дещо інше, під чого йому аж кров у жилах застигла: з лісу сунула юрба тубільців, і кожен тяг поперед себе добрий оберемок хмизу. Той хмиз та цурпалки вони складали в здоровезну купу над самісіньким берегом.

«Навіщо їм ці дрова? — зблід географ. — Певно ж, збираються розкладати ватру… Під великі свята тубільці мають звичай палити багаття й танцювати навколо них. Але ж ніщо не свідчить про якесь свято. Невже… святкуватимуть перемогу над білою людиною?..»

Аж тут знову пролунали якісь удари, Павел повернув голову й побачив, що то вождь клепле списом по гладенькому цурпалку, підвішеному до сволока тераси.

Не затихли ще останні згуки, як крізь сторожу заходивсь продиратися якийсь бородатий дідок — миршавий, замлілий, захлялий, аж тлінний. Але його маленькі оченята хитро світилися. Він поводив ними в усі боки, і здавалось, то перекочуються в глибоких очницях лискучі зернятка. У руках у старого поторохкувала порожня тиковка. Худа мотузява шия й такі самі руки були внизані найрізноманітнішим наруччям та іншими бляшаними брязкотельцями. На грудях погойдувалася вправно вистругана з