Слідами вигнанця - Григор Угаров

— Біла людино, моє плем'я плаче! Люди бачили, як ти палиш землю. Не пали землю! Без землі наші жінки й діти помруть у страшних муках!

Вождь опустив спис і смутно глянув на географа. Запала мовчанка. Вождь знову здійняв угору спис ї запитав:

— Може, хтось образив білу людину?

— Ніхто не ображав мене, — відповів Павел. — Я — друг чорним людям. Я не палитиму землі. Коли треба, я готовий допомогти чорним людям. Вождь повинен вірити білій людині. Я палитиму лише гримучий пісок.

Вождь утретє підніс до чола зброю:

— А чи може біла людина перетворити всю землю на гримучий пісок?

— Ні, цього я не можу! — відповів Павел.

Але негр не повірив, посміхнувсь і крутнув головою:

— Біла людина все може зробити! Я це знаю.

Павел не хотів сперечатися з вождем. Він нахилився й дмухнув. Купка попелу, що залишилась від спаленого пороху, знялась у повітря. Вождь засміявся й промовив щось до Маванди. Красуня вдячно глянула на географа. Потім приклякла й заходилась уважно роздивлятися шматочок шкіри, пропалений у тому місці, де горів порох.

Вождя Павлова відповідь цілком задовольнила. Діставши з-під паска бойовий ріг, він тричі засурмив. Натовп, який і досі чекав біля «палацу», вибухнув радісним гамором. Бенгас щось вигукнув, і його могутній голос покотився луною аж до лісу. Плем'я радісно загомоніло. Землю врятовано!

Помалу тубільці почали розходитись хто куди. Деякі знову подалися на вгороди, інші попростували в діброву. А багато хто повсідався на осонні біля хатин: повелася жвава розмова про могутність білої людини, яка здатна спалити землю.

Тим часом чай у кухлику, приставленому до вогню, закипів. Павел припросив до чаю й вождя та Маванду. Юна негритянка обережно взяла в руки горнятко з окропом, подмухала й сьорбнула. Очевидно, «бунгундо» білої людини їй сподобалося, бо вона смачно плямкнула й усміхнулась до батька. Та Бенгас відмовивсь пити. Домбо пояснив, що за давнім звичаєм племені вождь ніколи не п'є чужих напоїв, бо дуже часто вороги труять вождів міцними трунками.

Коли вождь із дочкою налаштувалися вже йти, Павел попрохав у Бенгаса носіїв.

— Скільки? — коротко спитав той.

— Десятеро! — показав Балканов обидві руки.

— Бенгас дає муні ада! (Двадцять!)

— Двадцять? — розвів руками географ. — Навіщо так багато? Мені треба тільки десять.

Але вождь не поступався. Він довго розповідав про небезпечних хижаків, про злого духа, який нападає на подорожніх, про ворожі племена і наприкінці запитав:

— А куди мандрує біла людина?

— В країну гаубау.

— Гаубау! — майже вигукнув Бенгас. — Добре плем'я!

І, висловлюючи шану добрим воїнам гаубау, він підняв до сонця своє «наруччя сили», потім торкнувсь ним чола й знову одяг на руку. Так він виявив свою приязнь до того племені.

— Чи є серед гаубау білі люди? — квапливо спитав Балканов.

— Є одна добра біла людина. Довге Вухо бачив її на власні очі, коли ходив аж у країну гаубау!

— А коли бачив білу людину Довге Вухо? — нетерпляче вихопивсь географ.

— Ще до того, як прийшли великі дощі.

— А скільки разів народжувавсь відтоді Місяць?

Бенгас показав усі пальці правої руки:

— Тано! (П'ять).

Бенгас казав не про якісь там дощів'я, а про Великі дощі, коли річки виходять з берегів і заливають долини, коли з гір і пагорбів ринуть бурхливі струмки й люди залишаються немов на островах, відірвані од усього світу.

Павел скрутив цигарку, припалив од жаринки й запитав Бенгаса:

— Де я можу знайти Довге Вухо?

— Біла людина хоче знайти Довге Вухо! — страшенно здивувався вождь.

Балканов попросив:

— Пошли когось, щоб покликали Довге Вухо!

Бенгас похитав головою.

— Прохання білого чаклуна не може бути виконане! — розгублено відповів він. — Довге Вухо вражений злим духом, що живе на Талі Монгонгогові.

— Значить, помер… — зітхнув географ.

Вождь ствердно хитнув головою й притис обидві руки до серця, чим хотів висловити свій сум за небіжчиком.

Балканов не розпитував далі про Довге Вухо. Незабаром мова зайшла за посіви, які стікають без дощів. Вождь поскарживсь на пекучі промені сонця, що їх насилають на плем'я злі духи. Потім заходивсь розповідати про капосних левів, слонів та гієн. У посуху племені важко прогодуватися, бо не так легко вполювати дичину. Все переселяється туди, де йдуть дощі: і гну, і страуси, й буйволи. Через те єдине, що плем'я може їсти, — це собаки.

— А ми зустрічали антилоп, — навмисне закинув Павел.

Вождь з осудом глянув на нього.

— Антилопи! — поволі мовив він. — Наше плем'я не вбиває антилоп. Антилопа — то священна тварина племені.

— Невже священна? — удавано здивувавсь Павел, аби тільки більше розпитати вождя про вірування племені.

Трохи помовчавши, Бенгас поспитав:

— А в племені добрих білих теж є священна тварина?

— Ні.

— Хто ж тоді створив першу людину вашого племені? Біги беруть початок від птаха ква-ква, мопи — від яструба, кокондо — від співучої риби…

Павел зрозумів, куди хилить вождь. Племена, мовляв, мають різне походження, в залежності від тотема. Тотемізм — то культ тварини або рослини, властивий племенам у первісній стадії розвитку.

— Ми не визнаємо такого походження, — спробував пояснити негрові географ, але той примружив очі й доброзичливо всміхнувся.

— Біла людина не каже правди! — кинув він. — Очевидно, біле плем'я тримає це в таємниці.

Павел не хапався заперечувати. Дивлячись на зелені городики, вони завели мову про рослини. Вождь розповів, що плем'я головне вирощує бульби: таро чи ямс, чиї корені треба висушувати й потім терти на борошно. Обробляють ще масамбелу — високе просо,