Слідами вигнанця - Григор Угаров

Дні повільно спливали один за одним, а лукулі ще й досі не сповіщало з Буйволячої гори про кінець ворожнечі між двома племенами.

Маванді день у день ставало гірше. Вона лежала на дерев'яному полу в жіночій половині оселі. Рана її взялася гноєм. Нога була мов колода. На шкірі загрозливо прозирали плями, в оселі тхнуло тліном. Дівчину заливав піт, палив жар, била пропасниця. Хвора вже не могла й поворухнутись.

Павел тепер бачив, що ніякі перев'язки, ніяка дезинфекція карболовим розчином, ніякісінькі краплі не допоможуть їй. Але, незважаючи на це, він і далі промивав рану. Врятувати дівчину могло єдине: негайна операція. Треба було видалити вражену тканину або й цілу ногу відтяти. А як це зробити! Деякі лікарі випалюють гнійниці розпеченим залізом, інші — киплячим лоєм… Але ж то лікарі, а Павел усього лиш географ…

Одного разу вночі Павел навіть уже нагострив ніж, направив бритву й добре обпалив їх на спиртівці, але до ранку передумав. У таких умовах операція могла лише додати Маванді зайвих страждань та й годі, бо момент для хірургійного втручання прогаяно.

Виснажений безсонням та душевними тортурами, Павел не знав, куди себе подіти, аби хоч трохи розвіятись. Тому коли вранці, виходячи з вождевої оселі, він уздрів на березі коваля, то подався до нього.

— Плавитимем кінто, — повідомив коваль, підкинувши на долоні грудку залізної руди. — Чи не хоче біла людина піти з нами?

— А хіба в вас є плавильна піч? — здивувався Павел.

— Маємо, та ще й добру! — відповів старий. — Ходім, коли хоч, подивишся! Чекай нас на Місячній стежині. Вона перетинає річку й веде просто до Бананового лісу!

Балканов погодився. Залишивши аптечку в хаті й гукнувши Домба, він за якусь хвилину вже стояв на Місячній стежині, неподалік річки. Тубільці прибули з великими бамбуковими ношами, наладнованими залізною рудою. Два хлопчики несли в руках запалені смолоскипи. Коваль тримав дерев'яну форму на відливки.

Ввійшли в ліс. Павел плентався позаду й увесь час озирався — де ж може тут бути ота «доменна піч».

Обабіч стежини здіймались угору сандалові та хлібні дерева, дикі оливи, пальми, рясно цвіли лісові тюльпани. З галуззя до самого долу спадало гнучке мереживо ліан із м'якенькими кучерявими або визубленими китицями. Між ними квітли всілякі різновиди орхідей. Деякі нагадували слоняче вухо, інші крутились ріжком. Сонячні промені ледве продиралися крізь напродиво густе сплетіння гілок та листя й м'яко осявали зеленкуватий мох. Десь у хащах верещали шимпанзе, з віті на віть перепурхували папуги.

Гурт тубільців сокирами обрубував спіднє листя рафій. Інші витягали з пообрубуваного листя грубе жилаве ниття.

Павел та коваль з тубільцями вийшли на простору галявину. По той бік її з трави стриміли велетенські «гриби» — термітники. Кожен термітник, заввишки з людину, мав вигляд конуса. Біля одного такого термітника вже була заготовлена чимала купа дров. Тубільці почали викладати їх у термітникові, як викладається паливо в будь-якій доменній печі: шар колод, шар руди… Потім позамазували отвори глиною, залишивши тільки один на споді, а тоді підпалили дрова. Термітник розжарився й потемнів, потім став червоний і нарешті засяяв білим вогнем.

Коваль, схрестивши ноги й закусивши цибук довгої люльки, не зводив погляду з про-духвинки на споді термітника, звідки мала потекти розплавлена маса.

Павел захоплено спостерігав за дотепною металургією тубільців. Глина, з якої побудований термітник, замішана на мурашиній слині, перетворюється на вогнетрив, стійкий і до високої температури, і до різких атмосферних коливань.

— І давно ви отак плавите метал? — поспитав Павел у коваля.

Дідусь пихнув люлькою й запишався:

— Старі люди вміли плавити метал у какімбі, а їх навчили ще старіші!

Він задоволено примружився проти сонця, але тут помітив ясно-червону струминку, що потекла з отвору печі, й, мов ужалений, схопивсь на ноги. На розчищеному від трави й виметеному майданчику він поклав дерев'яний копил, заклепав його молотком у землю й знову витяг. У грунті відбилась довгаста форма списового вістря. Коваль підставив під жолоб череп'яний глек з ручками, наточив туди розплавленого металу й залив форму. Потім знову взяв дерев'яний копил, виклепав молотком нову формочку й відлив ще одне вістря. Ковалеві доводилося хапатись, бо доки переносив глек від термітника до форми, метал швидко холов.

Дідові помічники ввесь час підтримували в печі вогонь і розчищали майданчик далі, а старий ледве змагав робити відливки. Заюшившись потом і вхекавшись, він аж хитався на ногах, нарешті таки не витримав і сів. Павел вирішив допомогти тубільцям. Замісивши кавалок в'язкого глею, він зробив дві форми. Потім послідовно залив обидві рідким металом прямо з-під жолоба. Коли виливки охололи, Павел виколупав їх і натомість залив ще два. Коваль, уважно оглянувши його роботу, помацав пересувні формочки й усміхнувся:

— Біла людина мудра!

— Ану, лишень, спробуй ти!

Старий зробив кілька виливків. Тепер йому вже не доводилося квапитись, аби не захолов метал у глекові, та обпікати собі руки. Відливши ще кілька пар виробів, дідусь підібгав ноги, задоволено всміхнувся, натоптав люльку й схвильовано заговорив:

— Біла людина мудра! Як тільки відіб'ємо лихих білих, навідливаємо собі багато мотик і сокир. Вони будуть такі самі, як мотики та сокири в білих людей!

Помічники, оточивши коваля, зацікавлено роздивлялись нові форми й жваво балакали. Тепер уже вони встигнуть відлити чимало вістер для списів, щоб вистачило кожному воїнові по одному, а то й по двоє. Тож лихі білі не зможуть їх перемогти.

Вони раділи й стрибали з радощів, мов діти. Навколо швидко споночіло, і лише стіни термітника випромінювали біле мерехтливе сяйво.

Тубільці позасвічували смолоскипи. Розплавлений метал плювався джмелями й шкварчав, витікаючи з жолоба тоненькою цівочкою. Коваль управно підставляв глейові форми. Навколо печі, пара за парою, шикувалися стрункі рядочки виливків. Тубільці, сновигаючи туди й