Слідами вигнанця - Григор Угаров

майже в самому березі, горів вогонь. На його тлі вимальовувалися дві чоловічі постаті. Одна стояла, спершись рукою на спис, друга сиділа, схрестивши ноги, перед ватрою. Підійшовши ближче, Павел упізнав у тому, що сидів, старого Кабангу. А стояв перед Кабангою стрункий хлопець з негарним обличчям, татуйованим дрібними рисочками та великими колами круг очей. Очі від цього здавались вирячкуватими й страшними.

Коли Павел та Домбо підступили ближче, хлопець здійняв спис над головою, а тоді торкнувся ним чола. Руки в юнака до самих ліктів були навіщось побіловані глеєм.

— Дево кале ну! (Маю гостя з лісу!) — кивнув на молодика дідусь і запишався.

Павел зупинився й відповів на привітання. У червоних відлисках полум'я струнка та м'язиста хлопцева постава здавалася гарним чавунним відливком.

— Хто цей парубок? — поспитав Павел.

— Вата фіа да (Син моєї небіжчиці дружини), — з сумом відказав господар. — Звуть його Капоко.

— Твій син? — здивовано вигукнув Павел. — Ти ба, який леґінь! А де ж він був досі, що я його ніколи не бачив?

— Цієї ночі повернувся з полювання, — кивнув старий на сирі лев'ячі шкури, розіп'яті біля вогнища. — Капоко переміг кумбу в поєдинку. Капоко — хоробрий воїн племені!

І Кабанга заходивсь розповідати про свого хороброго сина. Тільки він, мовляв, здатний убити лева в поєдинку. Інші на це не наважуються, а забивають кумбу стрілами та списом. О, після цього полювання вождь обов'язково посвятить Капока у воїни й зарахує до війська. У таких випадках новий воїн залишає юнацьку хатину, й чоловіки громадою зводять йому нову оселю, куди він приводить собі молоду дружину.

Досі Кабанга розповідав, сповнений спокійної батьківської гордості, а тут раптом чоло йому зібгалося зморшками, голос увірвавсь.

— Але в Капока не буде власної хатини! — майже заплакав старий.

— Чому це? — здвигнув плечима Павел. — Зробимо гуртом! Я маю чимало цвяхів та сокир!

Кабанга сумно похилив голову. Павел перевів погляд на хлопця. На тому чомусь не було жодного разка черепашкового намиста, жодного наруччя, жодного персня, жодної пір'їни в зачісці. Чорне, аж сизе, кучеряве волосся, позаплітане багатьма тоненькими кісками, вільно спадало на могутні плечі.

— То чому ж таки? — допитувавсь Павел, не зводячи очей з побілованих глеєм хлопцевих рук. — Може, яке лихо скоїлось?

— Мого хороброго сина спіткало велике лихо!

— Яке лихо? — й досі нічого не міг уторопати Павел.

— Старійшини племені обрали Маванду за наречену моєму синові, але Маванда загинула, пронизана невидимою стрілою вогненного лука білих людей!

За цими словами хлопець увіткнув спис у землю й болісно застогнав. Старий дивився на ватру, яка дотлівала, й сумно хитав головою. Хвилину Павел приголомшено стояв, шукаючи слова втіхи, але, так і не знайшовши, мовчки подався до річки.

II

Ополудні до хатини географа несміливо підійшов Капоко. Павел заходивсь коло записів, і не помітив його. А гість довго й зацікавлено роздивлявсь кожну річ білої людини, а тоді мовчки поклав біля дерева кілька великих рибин, загорнених у бананове листя, й сів.

Павел кінчив писати, згорнув зошит, прибрав олівець у кишеню й тільки тепер помітив Капока. Хлопець по-тубільному привітався. Павел вийшов і сів поруч. Домбо поравсь біля ватри. Капоко похвалився, що бачив сьогодні цілий табунець співучої риби, й запитав, чи живе така риба в країні білих людей.

— У нашій країні немає співучої риби, — відповів Павел. — А яка вона з себе? Принеси мені одну рибину, хоч гляну.

— Сьогодні мені не пощастило вловити жодної, — сказав хлопець. — Співуча риба дуже прудка й хитра!

Потім узяв принесений влов і подав Бал-канову. Натомість Балканов подарував йому невеличкий кишеньковий ножичок з кістяною колодочкою. Негарне обличчя Капока засяяло щастям, зуби блиснули проти сонця. З радощів хлопець аж застрибав, міцно стискаючи в жмені дорогоцінну річ. Кілька разів ховав її за пасок і знову добував звідти. Нарешті потрусив до юнацької хатини й повернувся з цілим кошиком риби. Павел не прийняв «платні», але Капоко образився, насупивсь і, поставивши подарунок на землю, позадкував геть. Тоді Балканов простяг кошик Домбові. Капоко повернувся й знов усміхнувсь, показуючи свої напродиво білі, мов цукор, зуби.

Домбо з батьком почистили рибу. Капоко сидів осторонь, підібгавши ноги. Коли риба спеклась на розжареному плескатому камені, молодий мисливець підвівсь і пішов собі геть. Павел глянув йому вслід і подумав про Маванду. Небіжка жодного разу не згадувала імені свого нареченого. Навіть перед смертю не спитала за нього. Але дівчина часто кликала до себе на терасу старого Кабангу, й вони вдвох довго дивились у бік бананового лісу.

— Чому Маванда обрала нареченим саме Капока? — запитав Павел у Домба, коли той поклав перед ним дві гарячих рибини.

— Ой гамба! — докірливо глянув на нього. — Капоко ж хоробра воїн!

— Але ж він страшенно негарний!

— Капоко — справжній намо-намо! Леопард! Вороги племені бійся його. Капоко — найсміливіший за всі!

Павлові стало ясно, що, як на тубільців, то справжній красень лише той, хто роботящий, хоробрий і має дуже люте обличчя. А Капоко вже переміг у поєдинках двох левів, кількох слонів, ще й носорога. Через те Маванда і обрала його своїм помі — чоловіком.

Надвечір від селища в бік Павлової оселі посунув цілий натовп страшенно збудженого люду. Усі галасували й вимахували руками, а якась літня жінка плакала й скубла на собі коси. Підійшовши ближче, натовп трохи вгамувався. Тільки стара голосила й побивалась. Павел зустрів людей біля хлібного дерева. Капоко тримав за руку якогось присадкуватого парубка з великим шрамом на виду. Парубок пручався, скреготав зубами, і з його темних очей аж іскри сипались.

— Бакоко! Бакоко! (Злодій! Злодій!) — вигукували з натовпу чоловіки та жінки й презирливо блимали на парубка. За натовпом порхала ціла зграя дітей, які без угаву повторювали:

— Нгвуно бакоко! Нгвуно бакоко!

Заплакана жінка впала перед Павлом навколінця й, заламуючи розпачливо руки, розповіла, що Нгвуно вкрав у неї найкращу «саму» — намисто. Якийсь сусіда