Українська література » Пригодницькі книги » Слідами вигнанця - Григор Угаров

Слідами вигнанця - Григор Угаров

Читаємо онлайн Слідами вигнанця - Григор Угаров
сюди, співали й голосно про щось перегукувалися. Ліс відлунював радісний гомін і трудову пісню.
VII

І наступного тижня в житті лібати ніщо не змінилося. Лаштування до близької війни не припинялись ні вдень, ані вночі. Бенгас власними руками майстрував найкращі й найзамашніші списи та асагеї. Жінки на вгородах вигрібали корені маніоки, бульби солодкої картоплі, хапались назбирати якнайбільше плодів.

Маванда нерухомо лежала на полу. Очі в неї день у день западали глибше. В них уже не спалахував порский вогник юності. Дівчина ввесь час марила й стогнала глухо та болісно. Чаклун не відступавсь од її ліжка й нестямно бубонів заклинання. Чарівними фігурками він викладав біля хворої різноколірні камінчики, якісь трісочки та черепашки, стрибав, торохтів тиковкою й щось верещав. Але від цього хворій не легшало. Тільки коли до хатини заходив географ, чаклун щуливсь у темному кутку й звідти блимав на нього своїми колючими очицями.

Павел добре знав, що красуня вже ніколи Не встане з ліжка, але вождеві цього не казав. Після кожних відвідин хворої він ще похмуріший повертавсь до своєї хатини, де біля дверей, мов старий вірний пес, завжди лежав Камбела.

Лукулі й досі не сповіщало про закінчення колотнечі між племенами. Не потикався сюди й португальський каральний загін. Але тубільці відчували, що він незабаром з'явиться в Слонячій долині, й не припиняли лаштувань до оборони рідної землі.

Інколи Павел годинами не виходив з лісу й повертався додому стомлений, навантажений сотнями якихось комах, гілочок, плодів та квітів. Добрий Камбела завжди зустрічав його на своєму місці.

— Що нового чувати? — питав тоді Павел.

Негр мовчки крутив головою — нічого нового.

— Як Маванда? Ти навідувався до неї?

— Навідувався, гамба, — похмуро відповідав Камбела. — Поніс їй два тано.

— Дві грудочки цукру, — механічно сам собі перекладав Павел. — Ну, то як: із'їла?

— Маванда вже не хоче навіть тано, гамба…

Того ж таки дня надвечір Павел повертався з сусідської оселі, куди був запрошений на гостину. Біля дверей його чекав Бенгас. Вождь підніс угору зброю і, як завжди при таких зустрічах, скинув з руки «наруччя сили», але Павел помітив: щось хвилювало безстрашного Бенгаса. На обличчі йому відбилось глибоке страждання, хоч згідно зі звичаями, вождеві племені не годиться рюмсати й занепадати духом. Він завше мусить бути суворий і непохитний.

— Як почуває себе дочка мудрого вождя? — поспитав географ.

— Зле, біла людино! — сумно проказав Бенгас. Ледь затамувавши зрадливий стогін, він звів на Павла благальний погляд і гарячково зажебонів: — Білий чаклуне, врятуй Маванду! Я дам тобі за це солі, спис, аса-геїв, повний сагайдак стріл, купу леопардових шкур, віддам тобі й свою другу дочку! Вона така сама розумна й хоробра, як і Маванда! Тільки врятуй мені Маванду!

Уперше за ввесь час Павел відчув у голосі суворого Бенгаса пекучі нотки туги та болю. Перед ним стояв не суворий вождь племені, а ніжний батько гарної доньки. Балканов спробував розрадити літнього чоловіка, але, зустрічаючись поглядом з його сумними очима, в яких бриніли сльози, не знаходив у собі сил далі приховувати страшну правду.

— Помаж Маванду жовтою водою! — благав Бенгас.

— Помазати я помажу, але жовта вода вже не допоможе їй.

— Жовта вода прожене лихого духа…

Павел дістав свою похідну аптечку, й вони вдвох подалися до вождевої оселі. Навколо хатини, мов навіжений, стрибав чаклун. Він старанно виторохкував своєю тиковкою й вихилявсь, мов цирковий артист. У хатині стояв тяжкий трупний сопух. Павел мовчки увійшов, відхилив рогожу, яка відгороджувала жіночу половину житла від чоловічої, й підступив ближче. Коли в півтемряві, нарешті, розгледів Маванду, аж пополотнів. Од нестерпного болю дівчина відчайдушно металась по ліжку, марила й заламувала довгі скощавілі пальці. Обличчя їй пересудомило.

Промивши рану карболовим розчином, Балканов наклав нову пов'язку. Він одрізав кінець бинта, коли це Маванда раптом отямилася, втупила в нього вирячені, повні жаху очі, й кволо зашепотіла:

— Білий чаклуне, прожени лихого духа!.. Ти могутній, маєш вогненний лук… Ти можеш підпалити землю і зняти з неба денне світило. Врятуй мене, біла людино! Ти володієш чарівним круглим камінчиком, який усе палить… Такого камінчика більш ні в кого немає… Він може прогнати злого духа!

Павел мовчав. Обличчя йому блідло, тремтіли руки, йому несила було вже спостерігати страждання пораненої дівчини, слухати її тужіння. Він дістав з торби дві пігулки. Маванда вхопила їх, мов злодій, і мерщій ковтнула. Потім швидко й жадібно схрумкала грудочку цукру, на яку Павел капнув заспокійливих ліків.

— Лихі білі, — знову простогнала хвора. — Вбий їх! Не дай їм ступити на землю нашого племені!..

За кілька хвилин дівчина вгамувалась і начебто заснула. Павел помацав пульс і встав. Смерть уже чигала на порозі…

У чоловічому відділенні Павла перепинив Бенгас:

. — Чи допоможе жовта вода, біла людино?

Павел вийшов, нічого не відповівши. «Як занапащають беззахисних людей! — думав він із сумом. — Чим завинила перед ними красуня Маванда? Молоде, розумне й хоробре дівча, а куля, бач, не добирає жертв. Завойовники не знають жалю ні до кого — нищать тубільців, наче вовки ягнят…»

Мимовільно згадалися слова Сімоне Альвареса: «Багатство — це моя мета».

Павел нервово кусав губу й стискав кулаки. Мавандин голос і досі бринів йому в вухах. Причинивши за собою хвірточку, він попростував до своєї хатини. Домбо дріботів поруч. Негреня обережно й несміливо заглядало йому у вічі. Воно розуміло — гамба сумний, говорити зараз недоречно. Біля осель купками мостились тубільці. Коли проз них проходив Павел, вони підводилися й, за звичаями племені, мовчки торкались пальцями землі. Воїни вітально підіймали над головою списи. Але Павел навіть не помічав цього. В серці розбурхався гнів.

Він не зоглядівсь, як причвалав до маленької хатинки край селища. Лише почувши знайомий писклявий голосок, стрепенувся — перед ним маячіла зсутулена постать Кабанги.

Старий жив сам. Єдиною подругою йому була велика, порепана від часу марімба. Хатину Кабанга

Відгуки про книгу Слідами вигнанця - Григор Угаров (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: