Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
— Бачите, — сказав капітан, — мені все одно робити нічого. Лорди Адміралтейства вигнали мене з флоту помирати з голоду на половинному окладі. А тепер, сер, ви, можливо, розповісте нам усе, що знаєте або чули про джентльмена на прізвище Невілль.
Розділ ІІ
ЛЕГЕНДА ПРО КОПАЛЬНІ ЦАРЯ СОЛОМОНА
Я не квапився з відповіддю, набиваючи тютюном свою люльку.
— Так що ж ви чули про дальшу подорож мого брата? — спитав у свою чергу сер Генрі.
— Ось що мені відомо, — відповів я, — і до сьогоднішнього дня жодна жива душа від мене про це не чула. Я дізнався тоді, що він вирушає у копальні царя Соломона15.
— Копальні царя Соломона! — вигукнули разом обидва мої слухачі. — Де ж вони?
— Не знаю, — сказав я. — Мені тільки доводилося чути,? що кажуть про це люди. Щоправда, я якось бачив вершини гір, по той бік яких знаходяться копальні Соломона, але між мною і цими горами простягалося сто тридцять миль пустелі, і, наскільки мені відомо, нікому з білих людей, за винятком одного, не вдалося коли-небудь пересікти цю пустелю. Але, можливо, мені ліпше розповісти вам легенду про копальні Соломона, яку я чув? А ви дайте мені слово не розголошувати без мого дозволу нічого з того, що я вам розкажу. Ви згодні? У мене є серйозні підстави просити вас про це.
Сер Генрі ствердно кивнув головою, а капітан Гуд відказав:
— Звичайно, звичайно!
— Отож, — почав я, — вам, очевидно, відомо, що мисливці на слонів — грубі, неотесані люди, і їх мало що цікавить, окрім звичайних житейських справ та кафрських звичаїв. Щоправда, час од часу серед них можна зустріти людину, котра захоплюється збиранням легенд у тубільців, силкуючись відновити хоч незначну частину історії цієї таємничої країни. Саме від такої людини я вперше почув легенду про Соломонові копальні. Було це майже тридцять років тому, під час мого першого полювання на слонів у Землі Матабеле. Звався цей чоловік Іванс. Наступного року бідолаха загинув — його вбив поранений буйвол. Його поховали біля водоспадів Замбезі. Якось уночі, пригадую, я розказав Івансу про дивовижні розробки, на які наштовхнувся, полюючи на антилоп куду16 і канну17 в тій місцевості, що тепер називається Ліденбургським районом Трансвааля. Я чув, що недавно золотопромисловці знову знайшли цю копальню, але я знав про неї багато років тому. Там у суцільній скелі прокладена широка проїжджа дорога, що веде до входу в копальню чи галерею. Всередині, в цій галереї, лежать купи золотоносного кварцу, приготованого для дроблення. Це вказує на те, що робітникам, ким би вони не були, довелося поспішно покинути копальню. На відстані кроків двадцяти в глибину там є поперечна галерея, мистецьки облицьована каменем.
“Ну! — сказав Іванс. — А я розповім тобі дещо іще дивовижніше!”
І він почав розказувати мені про те, як далеко, у внутрішніх районах країни, він випадково набрів на руїни міста. На його думку, це був Офір, згадуваний у Біблії. Між тим, інші, більш учені люди підтвердили думку Іванса через багато років після того, як бідолаха вже загинув. Пригадую, я слухав як зачарований розповідь про всі ці чудеса, тому що в той час я був молодий і ця розповідь про стародавню цивілізацію і про скарби, які викачували звідти старі іудейські і фінікійські авантюристи, коли країна давно вже знову опинилася в стані найдикішого варварства, подіяла на мою уяву. Раптом Іванс запитав мене:
“Чи ти чув коли-небудь, друзяко, про Сулейманові гори, які розташовані на північний захід од землі Машукулумбве18?
Я відповів, що нічого не чув.
“Так от, — сказав він, — саме там знаходилися копальні, що належали цареві Соломону, — я кажу про його алмазні копальні!”
“Звідки ти це знаєш?” — запитав я.
“Звідки знаю? Аякже! Адже що таке “Сулейман”, як не зіпсоване слово “Соломон”19. І, крім того, одна стара ізанузі20 в Землі Маніка мені багато про це розповідала. Вона казала, що народ, який живе за цими горами, являв собою гілку племені зулусів21 і розмовляв на зулуському наріччі, але ці люди були красивіші і вищі на зріст, аніж зулуси. Серед них жили великі чарівники, які навчилися свого мистецтва від білих людей тоді, коли “весь світ був ще темний”, і їм була відома таємниця чудової копальні, де знаходилися “виблискуючі камінці”.
Ну, в той час ця історія видалася мені смішною, хоча вона й зацікавила мене, оскільки алмазні розсипи тоді ще не були відкриті. А бідолашний Іванс незабаром від’їхав і загинув, і цілих двадцять років я абсолютно не згадував його розповіді. Але якраз через двадцять років — а це тривалий строк, панове, оскільки полювання на слонів небезпечне ремесло і рідко кому вдається прожити такий час, — так от, через двадцять років я почув дещо більш виразне про гори