Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Цілу дорогу в Наталь я розмірковував над пропозицією сера Куртіса. Перших днів зо два ми не зачіпали цього питання, хоч і були всі разом. Я розповідав серу Генрі і Гуду про свої мисливські пригоди, причому нічого не вигадував і не перебільшував, як це мають звичку робити мисливці. Я вважаю, що й немає рації нам, африканським мисливцям, прибріхувати і плести нісенітниці. У нас бувають такі незвичайні пригоди, що і без того є чим поділитися. А втім, це до моєї розповіді не стосується.

Нарешті одного чудового січневого дня — адже у нас січень найжаркіший місяць — наш пароплав став підходити до Наталі, і ми пішли вздовж його мальовничих берегів, розраховуючи до заходу сонця обігнути Дурбанський мис. Цей берег із його червоними піщаними горбами І безконечними просторами яскраво-смарагдової зелені, в якій ховаються краалі кафрів, дивовижно гарний. Набіглі хвилі, вдаряючись у прибережні скелі, піднімаючись угору і падаючи, утворюють білосніжну смугу піни, яка тягнеться уздовж усього берега. Але особливо розкішна природа біля самого Дурбана. Протягом багатьох віків бурхливі потоки дощів промили у горбах глибокі ущелини, якими течуть виблискуючі на сонці ріки; на фоні густих темно-зелених хащ чагарників, що ростуть так, наче насадив їх сам Господь, час од часу видніються гаї хлібних дерев і плантації цукрової тростини. Зрідка серед цієї пишної зелені раптом визиркує біла хатка і наче усміхається безтурботно спокійному морю, надаючи особливої закінченості і домашнього затишку усій цій чудовій панорамі.

Я думаю, яким би прекрасним не був пейзаж, він неодмінно вимагає присутності людини. Можливо, мені це здається тому, що вже надто довго я прожив у диких і безлюдних місцях і через це знаю ціну цивілізації, хоча вона витісняє і звіра, і дичину. Райський сад був, звичайно, чудовим і до появи людини, але я переконаний, що він став Іще чудовішим, коли в ньому почала гуляти Єва.

Але вернуся до розповіді. Ми трішки помилилися в розрахунках, і сонце давно вже сіло, коли ми кинули якір неподалік Дурбанського мису і почули постріл, який повідомляв добрим жителям Дурбана про прибуття пошти з Англії. їхати на берег було дуже пізно; ми подивилися, як у рятівну шлюпку вантажать пошту, і пішли обідати.

Коли ми знову вийшли на палубу, місяць уже зійшов і яскраво освітлював море і берег. Вогні маяка, які швидко мерехтіли, здавалися зовсім блідими в його сліпучому сяєві. З берега долітав пряний, солодкий аромат, який мені завжди нагадує церковні піснеспіви і місіонерів. Хатини на Берейській набережній були яскраво освітлені. З великого брига, що стояв поряд із нами, долинали музика і пісні матросів, які піднімали якір, готуючись вийти в море. Була тиха, чудова ніч, одна із тих ночей, які бувають у Південній Африці. Як місяць окутував своєю сріблястою пеленою всю природу, так і ця дивна ніч окутувала пеленою миру все живе на землі. Навіть великий бульдог, що належав одному з наших пасажирів, під впливом цієї урочистої тиші і спокою забув про своє бажання вступити в бій із мавпою, яка сиділа в клітці на півбаці. Він лежав біля входу в каюту і солодко хропів: напевно, йому снилося, що він прикінчив мавпу, і тому був на вершині блаженства.

Ми троє — тобто сер Генрі Куртіс, капітан Гуд і я — пішли і сіли біля штурвала.

— Ну, містере Квотермейн, — звернувся до мене сер Генрі після хвилинної мовчанки, — обміркували ви мою пропозицію?

— Так, так! — повторив за ним капітан Гуд. — Що ж ви вирішили? Сподіваюся, ви візьмете участь у нашій експедиції? Ми були б щасливі, якби ви погодилися супроводжувати нас не тільки до копалень Соломона, але й узагалі всюди, де б міг опинитися джентльмен, котрого ви знали під прізвищем Невілль.

Я мовчки підвівся, підійшов до борту і став вибивати люльку. Я не знав, що відповісти, мені потрібна була хоч би ще хвилина, щоб прийти до остаточного рішення. І в цю мить, коли тліючий попіл блиснув у темноті, це рішення було прийнято — я погодився. Так часто буває в житті: ви довго вагаєтесь і не знаєте, як бути, а врешті-решт вирішуєте питання в одну мить.

— Добре, панове, — сказав я, сідаючи на своє місце, — я згоден. З вашого дозволу, я розповім вам, чому і на яких умовах я приймаю вашу пропозицію. Почну з умов.

Перша. Окрім того, що ви оплачуєте всі витрати, пов’язані з подорожжю, уся слонова кістка та інші цінності, здобуті нами в дорозі, повинні бути нарівно поділені межи капітаном Гудом і мною.

Друга. Крім того, перш ніж ми вирушимо в дорогу, ви сплачуєте мені за послуги п’ятсот фунтів стерлінгів. Я ж зобов’язуюся чесно служити вам доти, поки ви самі не відмовитеся від вашого задуму, або поки ми не досягнемо нашої мети, або не загинемо.

Третя. Перш ніж ми вирушимо в Сулейманові гори, ви повинні оформити зобов’язання, за яким на випадок моєї загибелі або важкого покалічення ви зобов’язуєтеся сплачувати моєму синові, Гаррі, який вивчає медицину в Лондоні, щорічно суму в розмірі двохсот фунтів протягом п’яти років. На той час він уже стане на ноги і буде в змозі заробляти на життя, якщо, звичайно, з нього взагалі вийдуть люди. Ось і всі мої умови. Можливо, ви вважаєте, що я надто багато прошу?

— Ні, ні! — зі жвавістю заперечив сер Генрі. — Я із задоволенням приймаю всі ваші умови. Я вирішив за всяку ціну вирушити на пошуки брата і від свого наміру не відступлюся. Беручи до уваги ваш досвід і виняткову обізнаність у справі, яка мене цікавить, я готовий заплатити вам іще більше.

— Тоді жаль, що мені не спало на думку попросити більше, — сказав я, — але своїх слів я ніколи назад не беру. А тепер скажу вам, із яких причин я вирішив іти з вами в таку далеку й небезпечну дорогу. Перш за все, панове, повинен вам сказати, що всі ці дні я приглядався до вас, і не сприйміть за зухвалість із мого боку, якщо скажу, що ви обидва мені дуже подобаєтеся. Я упевнений, що ми чудово підемо в одній запряжці.