Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
— А що ж сталося з документом? — запитав сер Генрі, який слухав мене з великою цікавістю.
— Так, так, що ж було написано в цьому документі? — додав капітан Гуд.
— Гаразд, панове, якщо хочете, я розповім вам і про це. Я ще нікому його не показував, а п’яний старий португальський торговець, який зробив переклад мені цього документа, забув його зміст наступного ж ранку. Справжній шматок матерії у мене вдома, в Дурбані, разом із перекладом бідолашного дона Хозе, але в моєму записнику є англійський переклад і копія карти, якщо це взагалі можна назвати картою. Ось вона. А тепер слухайте: “Я, Хозе да Сильвестра, помираючи від голоду в маленькій печері, де немає снігу, на північному схилі вершини найближчої до півдня гори, однієї з двох, названих мною Грудьми Цариці Савської25, пишу це власною кров’ю у рік 1590-й уламком кістки на клаптику мого одягу. Якщо мій раб знайде цю записку, коли він прийде сюди, і віднесе її в Делагоа, то хай мій друг (ім’я нерозбірливо) дасть звістку королеві про те, що тут написано, аби він міг направити сюди армію. Якщо вона подолає пустелю і гори і зможе перемогти відважних кукуанів і їхнє диявольське чаклунство, для чого треба взяти багато священнослужителів, то він стане найбагатшим королем із часів Соломона. Я бачив на власні очі незліченну кількість алмазів у скарбниці Соломона, за Білою Смертю, але через віроломство Гагули, тої, що полює на чаклунів, я нічого не міг винести і ледве врятував своє життя. Нехай той, хто піде туди, рухається по шляху, вказаному на карті, і піднімається снігами, що лежать на лівій частині Грудей Цариці Савської, аж поки не дійде до самої її вершини. На північному її схилі починається Велика Дорога, прокладена Соломоном, звідки три дні шляху до королівських володінь. Нехай він уб’є Гагулу. Моліться за мою душу. Прощайте. Хозе да Сильвестра”.
Коли я закінчив читати документ і показав копію карти, накресленої ослаблою рукою старого португальця — його власною кров’ю замість чорнила, — запала глибока мовчанка. Мої слухачі були вражені.
— Так, — сказав нарешті капітан Гуд, — я двічі об’їхав довкола світу і був у багатьох місцях, але нехай мене повісять, якщо мені колись доводилося чути або читати ось таку історію.
— Так, це дивна історія, містере Квотермейн, — додав у свою чергу сер Генрі. — Сподіваюся, що ви не кепкуєте з нас? Я знаю, що іноді вважається дозволеним це щодо новачків.
— Якщо ви так думаєте, сер Генрі, тоді ліпше покінчимо з цим, — сказав я дуже роздратовано, кладучи документ у кишеню і підводячись, аби піти. — Я не люблю, щоб мене мали за одного з цих йолопів, які вважають за дотепність брехати І постійно хвастаються перед приїжджими своїми незвичайними мисливськими пригодами, яких насправді ніколи не було.
Сер Генрі заспокійливим жестом поклав свою велику Руку мені на плече.
— Сядьте, містере Квотермейн, — сказав він, — і вибачте мені. Я чудово розумію, що ви не хочете нас обманювати, але погодьтеся: ваша розповідь була така незвичайна, що нема нічого дивного, що я міг засумніватися в її правдивості.
— Ви побачите справжню карту і документ, коли ми приїдемо в Дурбан, — сказав я, дещо заспокоївшись. Справді, коли я замислився над своєю розповіддю, то збагнув, що сер Генрі має цілковиту слушність. — Але я ще нічого не сказав про вашого брата. Я знав його слугу Джіма, який вирушив у мандри разом із ним. Це був дуже розумний тубілець, родом із Бечуани, і гарний мисливець. Я бачив Джіма того ранку, коли містер Невілль готувався до від’їзду. Він стояв біля мого фургона і різав тютюн для люльки.
“Джім, — сказав я, — куди це ви рушаєте? На слонів?”
“Ні, баас26, відповів він, — ми йдемо на пошуки чогось ціннішого, ніж слонова кістка”.
“А що ж це може бути? — запитав я з цікавості. — Золото?”
“Ні, баас, дещо цінніше, ніж золото”. — І він усміхнувся.
Я більше не задавав запитань, тому що не хотів видатися цікавим і тим самим принизити свою гідність. Проте його слова дуже мене зацікавили.
Раптом Джім перестав різати тютюн.
“Баас”, сказав він.
Я вдав, що не чую.
“Баас”, повторив він.
“Так, друже, у чім справа? — відгукнувся я.
“Баас, ми йдемо по алмази”.
“По алмази? Послухай, тоді ви зовсім не туди їдете — вам же потрібно їхати в напрямі розсипів”.
“Баас, ти чув колись про Сулейманові гори?”
“Так!”
“Ти чув колись, що там є алмази?”
“Я чув колись пусте базікання про це, Джім”.
“Це не базікання, баас. Я колись знав жінку, яка прийшла звідти зі своєю дитиною І дісталася діз Наталя. Вона сама розповіла мені про це. Тепер вона вже померла”.
“Твій хазяїн піде на поживу хижим птицям, Джім, якщо він не відмовиться від наміру дістатися країни Сулеймана. Та й ти також, якщо вони тільки знайдуть якусь поживу в твоєму нікчемному старому скелеті”, сказав я.
Він усміхнувся:
“Можливо, баас. Але людина повинна померти. А мені самому хотілося б спробувати щастя в новому місці. До того ж тут незабаром переб’ють усіх слонів”.
“Ось що, друже! — сказав я. — Підожди-но, поки “блідолиций старий”27 не схопить тебе за твою жовту пельку, тоді ми почуємо, яку ти заспіваєш пісеньку”.
Через півгодини я побачив, що фургон Невілля вирушив у дорогу. Раптом Джім повернув