Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

“Послухай, баас, — сказав він, — я не хочу їхати, не попрощавшись із тобою, тому що, мабуть, кажеш правду: ми ніколи звідти не повернемося”.

“То твій хазяїн справді зібрався в Сулейманові гори, Джім, чи ти брешеш?”

“Ні, відповів Джім, — це справді так. Він сказав, що йому необхідно за всяку ціну спробувати набути собі багатство, — так чому б йому не спробувати розбагатіти на алмазах?”

“Підожди-но трішки, Джім, — сказав я, — ти візьмеш записку для свого хазяїна, але пообіцяй мені віддати її тільки тоді, коли ви досягнете Айнайті” (це було на відстані біля ста миль).

“Добре”, відповів він.

Я взяв клаптик паперу і написав на ньому: “Нехай той, хто піде туди… піднімається снігами, що лежать на лівій частині Грудей Цариці Савської, поки не дійде до самої її вершини. На північному її схилі починається Велика Дорога, прокладена Соломоном”.

“Так ось, Джім, — сказав я, — коли ти віддаси цю записку своєму хазяїну, скажи йому, що потрібно точно дотримуватися цієї поради. Пам’ятай, що ти не повинен зараз віддати йому цей папірець, тому що я не хочу, щоб він вернувся назад і став задавати мені запитання, на які у мене нема бажання відповідати. А тепер іди, ледарю, — фургона вже майже зовсім не видно”.

Джім узяв записку і побіг доганяти фургон. Ось і все, що мені відомо про вашого брата, сер Генрі. Але я дуже боюся, що…

— Містер Квотермейн, — перервав мене сер Генрі, я подамся на пошуки мого брата. Я пройду по його шляху до Сулейманових гір, а якщо потрібно, то й далі. Я йтиму, поки не знайду його або не дізнаюся, що він загинув. Ви підете зі мною?

Мені здається, що я вже казав, що я обережна людина і, крім того, людина тиха й скромна, і мене приголомшила і злякала ця пропозиція. Мені здавалося, що вирушити в таку подорож означає піти на вірну смерть. Окрім того, вже не кажучи про все інше, я повинен допомагати синові і тому не можу дозволити собі так швидко померти.

— Ні, спасибі вам, сер Генрі, я волів би за краще відмовитися від вашої пропозиції, відповів я. — Я надто старий для того, щоб брати участь у божевільних затіях подібного роду, які, безсумнівно, закінчаться так само, як для мого бідного друга Сильвестра. У мене є син, який потребує моєї підтримки, і я не маю права ризикувати своїм життям.

Сер Генрі і капітан Гуд видавалися дуже розчарованими.

— Містер Квотермейн, — сказав сер Генрі, я багата людина і від свого наміру не відмовлюся. За свої послуги ви можете зажадати будь-яку винагороду. Ця сума буде вам виплачена до нашого від’їзду. Одночасно з цим, на випадок нашої загибелі, я вживу заходів, щоб ваш син був відповідним способом забезпечений. Із сказаного мною ви зрозумієте, якою необхідною я вважаю вашу участь. Якщо ж нам пощастить дістатися до Сулейманових копалень і знайти алмази, ви поділите їх порівну з Гудом. Мені вони не потрібні. Я дуже сумніваюся в тому, що нам удасться туди дістатися, оскільки надії на це немає майже ніякої. Але я не сумніваюся в тому, що в дорозі ми можемо здобути слонову кістку, і ви вчините з нею у такий же спосіб. Ви можете поставити мені свої умови, містере Квотермейн. Окрім того, я, звичайно, сплачу всі витрати.

— Сер Генрі, сказав я, — я ніколи не отримував щедрішої пропозиції, і бідному мисливцеві і торговцеві варто про неї поміркувати. Але мені ще не доводилося брати участь у такому великому заході. Мені потрібен час, щоб усе це обміркувати. В усякому разі, я дам вам відповідь до нашого прибуття в Дурбан.

— Чудово, — відповів сер Генрі.

Після цього я побажав їм доброї ночі й пішов до себе. Цієї ночі мені снилися бідний, давно померлий Сильвестр і алмази.

Щоб дістатися морем од Кейптауна до Дурбана, потрібно витратити чотири-п’ять днів: це залежить од погоди і швидкості ходу судна. В Іст-Лондоні28 спорудження порту ще не закінчено, незважаючи на те що на нього вже викинули цілу купу грошей. Тому, замість того щоб причалювати до пристані у чудово обладнаному порту, про який давно протуркали всі вуха, пароплави досі кидають якір далеко від берега. Якщо море неспокійне, то буває, що доводиться ждати цілу добу, поки нарешті від берега зможуть одійти буксири зі шлюпками по пасажирів і вантаж. Але нам, на щастя, ждати не довелося. Коли ми підійшли до Іст-Лондона, хвилі на морі були зовсім незначні, і з берега відразу ж відчалили буксири, ведучи за собою низку потворних плоскодонних шлюпок. Із нашого пароплава зі всього розмаху почали жбурляти в них паки з товаром, незважаючи на те, що в них було: вовна, фарфор — усе летіло вниз на одну купу. Стоячи на палубі, я бачив, як у друзки розбився ящик із чотирма дюжинами шампанського й іскристе вино бризнуло і запінилося по дну брудної вантажної шлюпки. Страшенно досадно було дивитися, як безглуздо пропадає стільки вина! Це швидко збагнули І вантажники-кафри, які перебували у човні. Вони знайшли дві випадково уцілілі пляшки, відбили в них шийки і випили все до дна. Шампанське вдарило їм у голови, і вони відразу сп’яніли. Цього кафри аж ніяк не сподівалися: у страшному переляці вони почали качатися по дну човна, гукаючи, що гарний напій “тагаті” — тобто зачарований. Я встряв із ними в розмову і ствердив, що вони випили найстрашнішу отруту білої людини і повинні померти. В дикому жаху кафри налягли на весла, і човен помчав до берега. Я упевнений, що ніколи в житті вони не доторкнуться більше до шампанського.