Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Усе ж спробую викласти причини, що спонукали мене написати цю книгу.

По-перше, мене просили про це сер Генрі Куртіс і капітан Гуд.

По-друге, я зараз перебуваю у себе в Дурбані, і робити мені все одно нічого, оскільки біль у лівій нозі знову прикував мене до ліжка. Я страждаю від цього болю відтоді, коли у мене вчепився цей клятий лев; зараз біль посилився, і я кульгаю більше, ніж завжди. Певно, у левових зубах є якась отрута, інакше чому ж зовсім загоєні рани знову відкриваються, причому — зауважте! — щорічно і в той же самий час.

На своєму віці я застрелив шістдесят п’ять левів, лишившись живим і неушкодженим, і чи не прикро, що якийсь шістдесят шостий зжував мою ногу, як шматок табаки! Це порушує природний перебіг речей, а я, окрім усіх інших міркувань, люблю порядок, і мені це дуже не подобається.

Окрім того, я хочу, щоб мій син Гаррі. котрий зараз працює в лондонській лікарні і готується стати лікарем, читаючи цю розповідь, відволікся хоча б на деякий час од своїх навіженств. Робота в лікарні, певно, іноді набридає і починає здаватися досить нудною — адже можна пересититися навіть розтином трупів. У всякому разі, розповідь моя для Гаррі нудною не буде і хоч на день-два внесе трохи різноманітності в його життя, тим більше, що я збираюся розказати найдивовижнішу історію, яка будь-коли траплялася з людиною. Це може здатися дивним, оскільки в ній нема жодної жінки, за винятком Фулати. А втім, ні! Є ще Гагула, хоча я не знаю, була вона жінкою чи дияволом. Але треба сказати, що їй було в крайньому разі сто років, і тому як жінка особливої цікавості вона не викликала, так що до уваги братися не може. В усякому разі, можу з певністю сказати, що в усій цій історії нема жодної спідниці.

Але чи не час запрягатися в ярмо? Ґрунт тут важкий, і мені здається, ніби я зав’яз у багні по саму вісь. Однак воли впораються з цим без особливих труднощів. Сильна запряжка завжди врешті-решт витягне, зі слабкими ж волами, звичайно, нічого не вдієш. Отож починаю!

“Я, Аллан Квотермейн із Дурбана, в Наталі7 джентльмен, приношу присягу й заявляю…” — так почав я свої показання на суді щодо печальної кончини Хіви і Вентфогеля, але, мабуть, для книги це не зовсім належний початок. І взагалі, чи можу я назватися джентльменом? Що таке джентльмен? Мені це не зовсім ясно. У своєму житті я мав справу не з одним нігером8… Ні, я закреслю це слово, воно мені аж ніяк не до душі! Я знав тубільців, які були джентльменами, з чим ти погодишся, Гаррі, мій хлопчику, раніше ніж прочитаєш цю книгу до кінця. Знав я також дуже поганих і підлих білих людей, які, проте, джентльменами не були, хоча грошей вони мали дуже багато. В усякому разі, я народився джентльменом, хоч і був упродовж усього життя лише бідним мандрівним торговцем і мисливцем. Чи лишився я джентльменом, не знаю — судіть про це самі. Богові відомо, що я намагався ним лишитися!

На своєму віку мені довелося вбити багато людей, проте я ніколи не заплямував своїх рук невинною кров’ю і вбивав тільки захищаючись.

Всевишній дарував нам життя, і я вважаю, що він мав на увазі, що ми це життя захищатимемо; в усякому разі, я завжди діяв, керуючись цим переконанням. І я сподіваюся, що, коли настане мій смертний час, це мені проститься. Ба! В житті багато жорстокості й аморальності! І ось такій скромній людині, як я, довелося брати участь у багатьох кривавих справах. Не знаю, чи правильно я міркую про це, але я ніколи не крав, хоч одного разу обманом виманив у одного кафра9 череду худоби. І незважаючи на те, що він теж підклав мені свиню, я досі зазнаю мук сумління.

Отож відтоді, як я уперше зустрів сера Генрі Куртіса і капітана Гуда, минуло приблизно вісімнадцять місяців. Відбулося ж це у такий спосіб. Під час полювання на слонів за Бамангвато10 мені з самого початку не пощастило, і на довершення до всього я підхопив сильну лихоманку. Трішки оклигавши, я дістався до Алмазних розсипів, продав усю слонову кістку разом Із фургоном і волами, розрахувався з мисливцями і сів у поштову карету, що їхала у Кап11. У Кейптауні я прожив тиждень у готелі, де, до речі мовити, мене добряче обрахували, і обдивився всі його примітні місця. Бачив я і ботанічні сади, які, на мою думку, приносять країні велику користь, і будинок парламенту, який, вважаю, жодної користі не приносить. У Наталь я вирішив повернутися на пароплаві “Данкелд”. Він у цей час стояв у доці в очікуванні “Едінбург Кастла”, який повинен був прибути з Англії. Я оплатив проїзд, сів на пароплав, і того ж дня пасажири, що їхали в Наталь, пересіли з “Едінбург Кастла” на “Данкелд”. Ми знялися з якоря і вийшли в море.

Серед нових пасажирів на борту нашого пароплава двоє чоловіків одразу ж привернули мою увагу. Один із них був джентльменом років тридцяти. Я ніколи не зустрічав людини такої богатирської статури. У нього було солом’яного кольору волосся, густа борода, правильні риси обличчя і великі, глибоко посаджені сірі очі. У своєму житті я не бачив красивішої людини, і він чимось нагадував мені стародавнього датчанина. Це, звичайно, не означає, що я багато знаю про стародавніх датчан; я знав тільки одного сучасного датчанина, котрий, до речі, виставив мене на десять фунтів. Я згадав, що одного разу десь бачив картину, на якій було зображено кілька таких панів, які, мені здається,