Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

журись, небого… Он, чула, що в світі діється? Американці вже ось-ось будуть… Тоді ми з тобою хазяйство заведемо, таку хату поставимо, що й піп такої не мав. Заживемо, як люди, як справжні ґазди живуть… Купиш собі яку захочеш сукню, до міста поїдемо, кіна подивимось усякі…» — «Не туди в тебе чирка носом стоїть, Оресте», — вставив і своє слово дід Оверко. Скипів, аж дух перехопило, і, вже не стримуючись, почав кричати їм у очі: «А так, я дурний, неосвічений. Я лиш дві зими до школи босий бігав. Їй іншого треба, я знаю… Може, тобі отой Санько Дзяд, отой комсомоліст із сільради сподобався? То біжи до нього. Він цяця! Він школу скінчив! Він у Вінниці був і до Львова їздив. З ним тобі буде про що говорити. Та не забудь сказати йому про золото! Хай прийдуть та заберуть, а нам та нашим дітям — дуля! Ні, в мене ще голова без вавки… То все тепер моє, а всім іншим зась!» А Христина блиснула очима так, як тільки вона вміє: «Ох, Оресте, Оресте, дурний ти разом із своїм золотом! Проти людського щастя що воно варте?» — «Ну, коли я дурний, а ви такі розумні, то живіть собі, а я пішов…»

Він іще довго йшов лісом, продирався хащами без дороги, поки врешті попереду білокоро засвітились на галявині три знайомі берези. Підбадьорився, наддав ходи. Хвилин за сорок уже стояв на грейдері біля знайомого розп'яття і видивлявся, чи не їде яка машина у бік райцентру. Чекати довелося довгенько. Був час ще і ще раз повернутись думками на Дідову Буду. «Як вони там? Вже, мабуть, поснідали, Христина попоралась, підмела в хаті, потрусила долівку свіжою травицею (дід Оверко любить, як пахнуть трави) і сіла до вікна. Вона завжди отак, коли сумує — сяде до вікна й дивиться на дорогу… Давно їй хотілося кинути цей відлюдний хутір. Вона вже знала інше життя, і воно вабило її. У сороковому, поки батько вчився у офіцерській школі, вони жили в Києві. У неї завжди було багато друзів і в Києві, і потім на заставі, коли переїхали в Городок. Кожен день того життя їй згадується, як свято. Вона любить людей, бо знала від них добро, а він їх боїться, бо, крім лиха, нічого від них не бачив. Друзів у нього не було зовсім…»

Нараз з боку Калинівки показалась вантажна машина. Вийшов на дорогу, підняв руку, але горбоносий студебекер уже і без того стишив хід, поволі зупинився. З кабіни вилізла молода тілиста дівка, кинула на Ореста чорним циганським оком і, озирнувшись на водія, розсипалася сміхом.

— Не забувайте, заїздіть у гості. Наша хата біля церкви…

— А кого спитати? — висунувся з кабіни бравий вусань. — Ми ж з вами за розмовами й познайомитись не встигли.

— Спитайте отця Феоктиста, а я його дочка, Стефа…

— Дуже приємно, — вусань подав складену човником долоню. — Іван, а на прізвисько Тарапата… Старший сержант зверхсрочної служби.

— О, а я думала — генерал! — вона знову засміялась і, легко перескочивши канаву, подалась до лісу. Водій провів її поглядом і, підморгнувши Орестові, спитав:

— Тобі куди, хлопче?

— У райцентр…

— Ну, сідай, поїдемо.

Орест поставив ногу на задній скат і перескочив через борт до кузова. Машина рушила. Грейдер то пірнав у видолинок, то знову вискакував на пагорб, і студебекер несло, як на хвилях. Орест підставив вітрові спину, сумовито дивлячись на розп'яття, що віддалялося, йому здавалося, він прощається з цими місцями назавжди. Бачив, як з лісу вийшла попівна, підійшла до розп'яття і щось там чи то взяла, чи тільки вирівняла на хресті перехнябленого Ісуса. Попервах не звернув на те уваги, та коли від'їхали, йому раптом ніби стрельнуло в голову. Згадалися слова, які почув у лісі: «Грипса… під розп'яттям лишили…» То це вона по того грипса приходила! Попівна Стефа… Калинівського панотця дочка… Зв'язкова Енея!» Хотів постукати по кабіні, зупинити машину, розповісти про все те сержантові. Проте нічого не зробив. «Скажи, а він тебе одразу в безпеку відтарабанить. А там почнуть розпитувати. Хто, та що, та звідки? Воно мені треба? Чи свого власного лиха мені мало? Нехай інші про те дбають, а я вже якось сам по собі…»

З тим і до райцентру дісталися. Подякував водієві — і на вокзал. По дорозі купив малим цукерок, батькові гарну люльку… Ще хотів купити собі паска, бо штани вже зовсім ні на чому тримались, але порахував гроші — ледве на квиток лишилось. «Ото багач, холера… Стільки золота маю, а грошей катма. Та й що я можу купити на ті золоті дукати? Поткнися з ними до крамниці, одразу злапають і до буцегарні. Де взяв? Звідки вони в тебе? Для кого беріг таке багатство? Не одв'яжешся…»

Купив квитка на Броди, вийшов на перон. Поїзда ще не було, а людей густо. Пройшов у кінець платформи, сів на останній лаві, дістав з торбини хліба, й так йому запекло під серцем, коли взяв до рук той окраєць, що забриніли в очах сльози. Схопила за горло судомина, не продихнути, слова не вимовити. «Що це ти робиш, дурисвіте? — обпікала мозок думка. — Мав щастя в руках, а женешся за примарою! Який бовдур наплів тобі про тих американів? Де вони? І де він сам, отой білоокий упир Мара?! Його вже, мабуть, черва сточила й кістки зогнили, а ти все його трутизну ковтаєш… Та поглянь довкола себе. Поглянь, як люди живуть! Правду Христнна каже: сидиш на тому золоті, як на купі гною, і нічого довкруг не бачиш! Дурний ти, чоловіче, разом із своїм золотом! Хіба проти людського щастя воно щось варте!»

Тільки тепер, коли все втратив, повною мірою відчув, як багато важили для нього Христина, і дід Оверко, і ота благенька хатина над потоком з чистою джерельною водою. Засмоктала під серцем туга, потягло додому, та знову згадалися нескінченні, дошкульні розмови про те кляте золото. Воно стало між ним і Христиною, неначе стіна, яку не обійти, не розбити.

Паровоз підкотив вагони до перону. Хукнув на людей