Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

— А так… — над силу промовив старий, — вам — з мосту та в воду… Сторч головою…

— Ти ще годен кепкувати? — Рота Енеєві перекривила посмішка, він облизав пошерхлі губи й вів далі: — Сподіваєшся, Максим визволить? Марно… Поклав я твого Максима у схроні під явором, і твій час геть-чисто витік, одна крапелька лишилася…

— Брешеш… І про Максима брешеш, і про світ теж… Мене лякаєш, а в самого жижки трусяться… Світ, бач, йому не догодив, і його ладен потягти за собою у вершу. Ох,

Ігнасю, не тою різкою тебе панотець учив. І сам ти, і твої вожді, оті слиняві поповичі, вар'яти, та й годі. Намислили, бач, з ножами проти такої влади, проти такої країни. Та Радянська держава вистояла проти німака-фашиста, зламала хребта Гітлеру, а ви… Та ви шмаркачі проти неї!

— Замовкни! З нами народ!

— Народ?! А чого ж ховаєтесь од людей по норах? Чом не вийдете перед люди? Чом не скажете їм про свою куркульську правду? Боїтесь? Отож-бо і є… Мордувати вдів, сиротити дітей, знущатися над старими — на те ви тілько й здатні. Але скоро… Скоро вже не лишиться на цій землі од вас і сліду, а діти дітей ваших стидатимуться пам'яті про вас, як поганої хвороби…

— От що, діду, ти краще богові молись, — Еней клацнув затвором шмайсера. — А то взявся мене агітувати… Я тебе просив розтлумачити твому Максимові, до якого берега пристати, а ти що зробив? Послав його лаштувати оборудку радянській владі?! Отепер матимеш від мене дяку…

— Знову ти нічого не зрозумів, пане отаман. Опусти свого гвера і слухай, що я тобі ще скажу. Ти хотів, щоб я синові брехав, на неправедну путь наставив. Та я ще за царя на «Очакові» за ту людську правду… А потім через увесь Сибір кайданами гримів… Взявся мордувати старого. Ти б підступився до мене тоді, я б тебе у вузол зав'язав. Ти знаєш, що псові роблять, коли сказиться? Ото й тобі таке буде…

Сива дідова голова впала на груди. В хаті запала довга гнітюча тиша. Тільки сюрчав у запічку цвіркун та гомоніла на перекаті лісова річечка. Еней сів на лаву біля вікна, важко замислився. Дідові слова таки дістали дна його чорної душі. Дошкуляло й те, що через свою дурість напоровся на калинівських яструбків, втратив боївки, лишився сам-один, мов той вовк-сіроманець. Чого він тепер вартий? Що скажуть на те у крайовому проводі?

В цей час з лісу долетів крик. Страшний, нелюдський. Еней здригнувся, визирнув у вікно — тихо… І на подвір'ї, і на дорозі нікого. Кинувся до дверей, вискочив з хати і, пригинаючись попід воринням, дістався купи дров. Упав за грабові поліна, прислухався. Знову тишу ночі розірвав крик. Гучна луна несла той страшний голос над верховіттям дерев, перекидала через долину і, вдаривши об стіну невидимого в ночі лісу, повертала назад. Здивований місяць на хвильку визирнув з-за хмар, заливши срібним сяйвом ліси і доли.

Того було досить, щоб Еней побачив студебекер, який тихо, без світла котився до хутора. «Знають, що я тут, бісові душі! Хто ж це їм устиг…» Підбіг до повітки, куди ще звечора кинув зв'язану Христину. Одімкнув двері: «Так і є — втекла, сучка!»

Метнувся до хати, нахилився до вікна і пальнув короткою чергою. Дід Оверко випростався, стріпнувся всім тілом і повис на жердці, немов на хресті. Тим часом яструбки й солдати, повискакувавши з машини, широким кільцем охопили хутір.

— Тепер не втече, — сказав вусатий сержант, висовуючись з кабіни. Але Максим Гаркуша не мав сили чекати. Скочив на підніжку, звів автомат.

— Газуй! — крикнув шоферові.

— Тримайся за скобу! — сказав Христині вусань. Вона вчепилася обома руками. Студебекер, грізно ревучи мотором, притьмом перескочив камінний брід і помчав угору до Дідової Буди. За кілька хвилин він уже скреготав гальмами перед розчиненими дверима хати. Гаркуша кинувся до батька. Старий ще дихав. Порепані губи ледь ворушились під сивим вусом, так ніби він і в безпам'ятстві промовляв до когось. Одв'язали посинілі руки, удвох з сержантом перенесли на постіль.

— Ніби води просить…

Христина подала корець з водою, але старий уже не міг пити. Лише застогнав важко і розплющив очі.

— Це я, тату, Максим… Ви впізнаєте мене?

— Прийшов… Це добре… — видихнув з полегкістю і, заспокоєний, поволі склепив повіки. То були його останні слова.

Зціпивши зуби, плакав над мертвим батьком давно посивілий син. Болісно скрикнула й вибігла з хати Христина. Зняв кашкета і теж вийшов за поріг вусатий сержант Іван Тарапата.

Сходились на подвір'я калинівські яструбки, виходили з лісу солдати. І цього разу Еней вислизнув з облави.

— Ви рушайте, товаришу старший сержант. Ми вже тут якось самі… — Максим Гаркуша потис Тарапаті руку. — Коли ласка, підкиньте моїх хлопців хоча б до шляху…

Христина стояла на порозі і з тривогою дивилась у бік воріт. На подвір'я входили Орест і ще двоє військових. Придивившись, Максим Гаркуша упізнав офіцерів державної безпеки, що приїхали в Калинівку разом з секретарем райкому Поліщуком. Орест підійшов до Христини, винувато опустив голову.

— Я сказав їм про все…

Вона затулила лице руками й заплакала вголос»

Доктор Леон Гарліг (він же Левко Гарлига) з дружиною Марійкою і сином Степанком займали просторе, гарно умебльоване помешкання в будинку поблизу Гесінгбангофа. Цей район не належав до фешенебельних, однак тут проживали люди з твердим достатком. Мюнхенський обиватель вважав доктора Гарліга людиною грошовитою, скромною і досить вихованою. Ходили чутки, що