Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
— Востаннє кажу, вилазьте!
Йому не відповіли, і він вистрілив ракетою. Сліпучий їжак, бризкаючи іскрами, ускочив до схрону. З дірки повалив дим. Хтось глухо закашлявся, пересипаючи той кашель лайкою. За мить з підземелля вилетіла граната на довгій дерев'яній ручці. Мелькнула в повітрі й розірвалась над головами яструбків. Хтось болісно зойкнув, хтось застогнав. Уже без команди до схрону полетіли гранати з усіх боків. У бункері їх розірвалось одразу кілька. Сніп полум'я і жовтого толового диму шугнули вгору. Прошурхотіла, осипаючись, земля, і стало тихо. Важко дихали люди, шамотів у верховітті вранішній вітерець, летіли над лісом розірвані хмари.
Максим Гаркуша підійшов до схрону. У ямі, напівзасипаний землею, лежав мертвий охоронець. Енея поруч з ним не було. Спустився у бункер, заглянув під накат — кудись у підземелля вела крита траншея. Стіни її на німецький манір були обшиті березовим гіллям. Остерігаючись раптового пострілу, перебігав од повороту до повороту і все ж не вберігся, напоровся на кулю. Шарпнуло за ліву руку, заточився і впав. Чув, як прогупали Енеєві чоботи, проте бігти за ним уже не мав сили. Спираючись на стіну, поволі підвівся і рушив уперед. В обличчя війнуло свіжим повітрям. За кілька кроків глянув угору й побачив небо. Виліз із траншеї. Лісова галявина, затишно облямована березовим гаєм, спускалась у неглибокий видолинок. Обдивився навкруги — ніде нікого.
— Утік, паскуда! — важко зітхнув, опускаючись на пеньок. Рука вище ліктя горіла вогнем. Спробував поворушити — боляче, проте кістка ніби ціла. Заходився знімати сорочку. Треба було перев'язати рану, якось зупинити кров. Витер мокре від поту лице. Очі йому пекло, ніби хто засипав їх сіллю. Десь поруч подавав голос ручай. «Певне, і цю траншею прорили, щоб брати із струмка воду».
Зачерпнув здоровою рукою води, хлюпнув в обличчя. Трохи полегшало. Дістав ще з фронту привезений пакет, почав перев'язувати руку. Ледве впорався. Тільки тепер відчув утому. Прихилився до молоденького дубка, склепив повіки, й одразу попливла перед ним дорога, та прадавня калинівська дорога під яворами, якою пішов з села в сорок першому, якою повернувся додому після війни. Та, як виявилось, для нього війна ще не скінчилася. Згадки, згадки… Як інколи невчасно вони до нас приходять.
… Поїзд прибув до райцентру надвечір. Комендант станції радив дочекатися ранку, мовляв, небезпечно глупої ночі йти п'ятнадцять кілометрів лісами і байраками до Калинівки. Ще багато нечисті виходить на розбій. Не послухав ради. Серце рвалося додому, уявляв, як зустрінеться із старим батьком, як кинеться до нього Христинка… Не чув під собою ніг… Уже знав, що дружину й братову забили бандерівці ще в сорок четвертому… Ніч минула без пригод, а на світанку, коли крокував дорогою під яворами, коли попереду за легким вранішнім туманом проглянули біленькі хатки, серце зайшлося в грудях… Дістав кисета, скрутив цигарку, хотів був припалити, як на дорогу вийшло троє з автоматами.
— Хто такий?
— Тутешній… Свій…
— Хто це свій? — спитав четвертий, що ніби з-під землі виріс у нього за спиною. — У нас свій до свого по своє, а ти куди?
— Додому.
— Ну, то годилося б уклонитися батьку отаману. Ходім.
Дуло автомата вперлося межи плечі. Його грубо штовхнули вперед і повели яругами до лісу. Може, саме ось на цій галявинці, що ховається в лісовому видолинку, і відбулася його перша зустріч з Енеєм. Рудий, зарослий по самі очі кудлатою бородою отаман обійшов круг нього, пильно придивляючись, неначе до якогось дива. Потім зупинився, зміряв підозріливим оком і, шкрябаючи груди, кинув:
— Слава Україні!
— Доброго ранку…
— Ач, ненавчений, — посміхнувся Еней. — Запам'ятай, коли вітаються: «Слава Україні», маєш казати: «Слава героям!»
— Геройство і славу здобувають не тут…
— А де?
— В окопах, на передовій, на фронті.
— Виходить, воював… — Отаман знову обійшов круг нього, ніби оцінюючи. — Нам потрібні люди, досвідчені у військовій справі.
— Кому це нам? Хто ви такі?
— Та невже не чув? Слава про нас світом котиться…
— Поки що далі станції не докотилася. Військовий комендант сказав, що ночами небезпечно на лісових дорогах…
— Для кого страх, для Кого воля! Ми не розбійники, ми за самостійну! Проти більшовиків, жидів і москалів повстали! Приставай до нашого коша…
— Це для того я від Сталінграда до Берліна пройшов, щоб до вашого коша…
— Ми за неньку Україну стали, а ти, бачу, не бажаєш?
— Я за неї чотири роки грудьми стояв.
— Ти що, може, партєйний?
— Ні…
— То чого огинаєшся? Шкода оцих цяцьок, що тобі совіти понавішали? Пусте, ми тобі своїх начіпляємо…
— Не руш!
— О, та ти амбітний? Ану, на коліна, падло совітське! На коліна!!!
— А це ти бачив? — показав по-солдатськи.
— Панове, навчіть його, як треба шанувати вашого отамана!
Навалилися, скрутили руки. Хтось хряснув прикладом у тім'я. Підкосились ноги, проте на коліна не став, упав лицем у траву. Еней взявся в боки, нахилився над ним, засичав:
— Затямив?! Отак воно ліпше. Кажи, хто такий!
Підвівся, заточуючись, обсмикнув гімнастерку і, хоч перед очима шугали кольорові метелики, відказав твердо:
— Я гвардії старшина Максим Гаркуша! А ти калинівського душпастиря меншенький… Ігнась…
— Упізнав, стерво… І борода не допомогла, — блиснув зубами отаман. — Але запам'ятай, я тобі не Ігнась, не меншенький, а полковник Еней. Полковник! А ти лише старшина, хоч і гвардії… То ж мусиш коритись мені, виконувати мої накази. Совіти прийшли тимчасово, а ми тут назавжди. Тут наша влада! Зрозумів?! — Він іще раз обійшов навкруг, блимнув хижим оком і несподівано сказав: — Пустіть його, хлопці, нехай іде…
— Та ти що, Ігнасю, — підступив до отамана черевань з
