Українська література » Пригодницькі книги » Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

Читаємо онлайн Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
Гриньохи розбіжаться од нього, як од чуми. Тоді й містер Хемфрі нікуди не дінеться, змушений буде мати справу з його бандерівським проводом. А поки що альтернатива одна — торувати стежку до військової розвідки. Це міцно й надовго. Провід уже мав з нею деякі контакти: Микола Климишин встановив зв'язок з штаб-квартирою американської військової розвідки у Франкфурті-на-Майні. Ці пани платять щедро. Правда, багато хто з хлопців встигли опинитися на шибениці, а то й просто наклали головами невідомо де і як… Та що поробиш, така вже в них доля. Зате організація має гроші, документи, авто, приміщення… Хоч і тут совіти забили клин! Поки не минеться галас навколо їхньої ноти, потикатися до Франкфурта з пропозиціями своїх послуг не варто. Доведеться, хоч як прикро, торувати стежку до містера Голіна. І як воно в нього так ловко вийшло: був офіцером абверу, величали гером, став працювати в «Сі Ай Сі», величають містером. Військова розвідка, бач, не рахується з «міжнародною громадською думкою» — офіцера «третього рейху», співробітника адмірала Канарка не побоялися взяти на службу, а ті чистоплюї з політичної тичуть тобі в носа колабораціонізмом. Дурисвіти, та й годі…»

Карпа Кислицького висадили, як і домовлялись, в Аусбурзі. Поблизу бангофу заправили баки бензином і рушили на Мюнхен.



ЧАСТИНА ДРУГА
ТЕРНИ
Розділ перший
ДІДОВА БУДА

Вранці Орест полаявся з Христиною. Почалося ніби з дурниці, а закінчилось бідою — зібрав свої речі, кинув у торбину окраєць хліба і геть з двору. А вона навіть у вікно за ним не виглянула, на поріг не вийшла. Отакий він їй милий та любий, отакий дорогий. А присягалася любити довіку. Ну, та тепер хай поживе сама зі своїм мудрим дідом, а він уже собі якось дасть раду. Як уже буде далі, життя покаже, а зараз аби швидше на грейдер вийти, а там, може, хто до райцентру підкине. Звідти на поїзд і на Броди, до своїх… Вже бачив, як прочиняє двері до рідної хати, як виснуть на ньому малі, а батько… Ні, батько навряд чи зрадіє. Він Христину любить…

— Ох, Христино, Христино, що ти наробила?

З мішанини думок, розпечених образою, намагався видобути хоч яку крихту здорового глузду, щоб виправдати те, що сталося, а пам'ять усе повертала до дріб'язкового: то щось сказала Христина, то він кинув їй дошкульне слово, то з печі озвався дід Оверко зі своїм постійним докором за те, що досі не віддав золота владі. А як його віддаси, коли воно вчепилось до тебе, наче хвороба. І день і ніч перед очима. Мана, та й годі. Коби знали, як воно йому пече, те золото, як він ним мучиться, то, певне, не говорили б і слова. А то як змовились: дід своєї править, Христина своєї, а все на одне звертає — на золото! Він уже й сам ладен його здихатись, та як поткнутися з тим до безпеки? Там перше, що спитають: чого стільки часу зволікав? Чого не приходив? Для кого беріг? Як на те відповіси?.. Їм що? Вони радять, а відповідати доведеться йому. З безпекою не жартують…

Щоб швидше дістатися до грейдера, Орест зійшов з лісової дороги на стежину. А та вилась, вилась поміж дерев і пропала. «Ото чортівня! Куди це я забрів? А таки правду кажуть, хто навпрошки ходить, той дома не ночує». Зупинився, сторожко дослухаючись. Так, ніби почулися йому попереду голоси. Де тут в цій дикій пущі було взятися людям? І хто вони? Ще трохи пройшов уперед, обережно розгортаючи гілля, і раптом побачив: на галявинці двоє, не військові, а з автоматами. Молодий сидить на пеньку, перевзувається; старіший чоловік стоїть поруч, щось жує. Стиха перемовляються.

— Слухай, а по того грипса, що ми під розп'яттям лишили, сьогодні прийдуть?

— То не наше діло. Ми віднесли, а візьмуть зв'язкові…

— Ходімо вже, Еней казав, обідати будемо в Кам'янці, а на вечерю до Калинівки всім гуртом… Там совіти розгулялись, як миші без кота. Треба їм хвоста підсмалити!

— Зачкай… Десь ніби гілка тріснула… — Молодший звів автомата в бік куща, за яким причаївся Орест.

— Та то тобі здалося, — мовив той, що жував. — Ходім, бо запізнимось на акцію. Еней нам того не подарує.

Вони рушили й за якусь мить зникли, а Орест іще довго сидів під кущем, не дихаючи. «Еней, Еней… — крутилося в голові. — Чи не той це Еней, що при штабі?.. Господи! Дякую тобі, всемилостивий боже, що одвів од моєї душі біду…» Підвівся, прислухався. Ніде нічого… Тільки вітер шепоче у кронах високих дерев, виспівує, перегукується безтурботне птаство. Пішов у протилежний бік, навмання, через зарості. «Я вже думав, що воно… А Еней, виходить, тут, у лісі, поруч з Дідовою Будою, з тими схованками де закопане золото… А як прийде і спитає?.. Може, й добре, що мене там зараз немає — ні дід Оверко, ні Христина не знають, де я прикопав той скарб… Боже, що це зі мною діється? В голові гуде… Як же мені бути? Чи бігти назад, а чи… Ні, назад дороги нема. Христина… Після того, що нона мені наговорила… А власне, що такого вона сказала?»

І знову в голові крутились слова образи. Вони дратували, мучили, не давали змоги зважити справжніх причин розриву між ним і Христиною. А причини були. І не тільки золото, навколо якого постійно виникали суперечки. Життя на хуторі, одноманітне, безрадісне, гнітило Христину. Вона тяглася до людей, а він тікав од них. «Хіба так можна жити? — часто говорила вона. — Тут, окрім звіриного рику та голосіння божевільної тітки Насті, нічого місяцями не почуєш… А в країні вирує життя, люди працюють, вчаться, прагнуть і досягають чогось…» Він, як умів, заспокоював її: «Не

Відгуки про книгу Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: