Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

не обмовився і словом. Чи він уже вирішив, що мене ті угевеерівські горобці загребли аж по саму маківку? Ні, шановний, рано ти кинувся по схованках та схронах по мої набутки. Я ще маю зуби!» Згорбився і, не звертаючи уваги на клерка, що свердлив його через вічко ґрат здивованим оком, рушив до виходу. «Обійшов, круг пальця обвів друзяка Ріко. Ну, стривай, я витрясу з тебе ті гроші, а коли ні, то витрясу душу з твого грішного тіла!»

Він уже наближався до дверей, коли серед відвідувачів, що після дзвоника поспішали залишити приміщення банку, раптом помітив двох знайомих йому добродіїв.

«О, господи, навіщо ти привів на мої стежки цих нещасних. Адже ти добре знаєш — я мушу прибирати свідків. Я ж просив тебе, милосердний ти наш…» Перш ніж чинити над кимось розправу, мав звичку звернутися до бога. Перейняв її від рідного батечка. Панотець теж, перш ніж покласти на ослона й відшмагати різками своє чадо, зводив до неба руки й голосно просив пробачення у вседержителя.

Тим часом добродії встигли пропхатись у коловорот скляних дверей. Ще кілька кроків і вислизнуть геть. Скреготнув зубами, ліктем відштовхнув якогось миршавого панка і став у тих двох за спиною. Тепер мав змогу розгледіти кожного з них зблизька. Так і є… Високий, кощавий дідуган — не хто інший як ясновельможний пан Карпо Кислицький. Він знав його ще з тих часів, коли той, намазавши п'яти салом, дременув од совітів до Львова. А другий достеменно емісар Лебедя — Кряква. «Це ж, певне, вони, голуби сизенькі, повертаються з Берна. Вранці Стецько говорив про їхні наміри вийти на шефа відділу американських стратегічних служб містера Хемфрі. З усього видно, що вийшли, бо вже й гонорар ділять. Цікаво, якою валютою нині платять американці, доларами чи окупаційними марками?» Заглянув через плече Кислицького і, помітивши у того-в руці чималеньку пачку доларів, процідив крізь зуби:

— Поздоровляю, мосці пане, маєте добрий заробок і в ходовій валюті.

Кислицький глипнув на голос і остовпів. Кряква, уздрівши Бандеру, мов в'юн, чкурнув між людей і вмить опинився за дверима.

— Прошу ласкаво, — звернувся до Кислицького і жестом запросив до виходу. Дуло пістолета, якого тримав у кишені, теж показувало на двері.

— Я, Степцю… Степанцю, я…

— Ще наговоримось, — обірвав старого. Коловорот випхнув їх на вулицю. Кряква метнувся зі сходів і кинувся навтьоки, та, певне, не помітив бойовика, що стояв за ліхтарем. Вони зустрілися ніс до носа. Кряква скрикнув і вистрелив. Бойовик упав на асфальт. Бандера спокійно прицілився через лікоть і спустив курок. Емісар Лебедя, що біг через вулицю до рятівних кущів скверу, нараз ніби спіткнувся. Тут його прошила автоматна черга. Падаючи, він усе ж встигнув вистрелити в Бандеру. Пухир ліхтаря, що висів у того над головою, луснув і з шурхотом і дзвоном осипався на сходи. Другий ліхтар, здавалося, розлетівся сам по собі. Стало темно. Лише червоно миготіла над дверима банку лампочка сигнальної системи. Хтось із клерків з переляку увімкнув сигнал тривоги.

— Лягай! — заревів бойовик. Кулі з його автомата продзижчали над головами і з пекельним реготом уп'ялися в камінну стіну. Люди попадали на землю.

— Беріть цього й геть звідси!

Кислицького заштовхали в машину.

— Рушай!

«Хорх» ревнув потужним мотором і помчав від банку, до якого, завиваючи сиренами, вже поспішали поліцейські машини. Для певності водій переїхав Крякву. Підхоплений вихором, услід лімузина покотився новенький капелюх, куплений, певне, з нагоди візиту до містера Хемфрі.

«Треба було б забрати того хлопця… — подумав Бандера про вірного драбанта, тіло якого лишилося на асфальті, під розбитим ліхтарем. — Та вже нехай поховають за рахунок муніципальної поліції».

Кордон переїхали на диво спокійно. Наряд на КП ще не встиг змінитися. До «хорха» підійшли ті самі прикордонники. Бовкун нахилився до автомата, що лежав у нього під ногами. Однак офіцер байдуже глянув через вітрове скло і, мабуть, упізнав шофера. Щось буркнув сержантові. Той ствердно кивнув головою і підняв шлагбаум. Поволі набираючи швидкість, лімузин рушив на німецьку сторону.

— Слава Йсу, проскочили, — витираючи піт з чола, кинув водій.

— Певне, поліція ще не встигла повідомити, — відказав йому Бовкун.

— Вони ще не скоро доберуть, що там у них біля банку скоїлось, — вставив і своє слово третій бойовик, що сидів поруч з чоловим на задньому сидінні.

— А наш пан провідник таки гостре око мають, — зиркнувши назад, улесливо посміхнувся водій. — З першого пострілу поклали…

Бандера не підтримав розмови, хоч ті слова були йому приємні.

— Та вони й не думали за нами бігти, — сказав Бовкун. — їм аби банк не пограбували. То там ті поліцаї, що банки стережуть… Яке їм діло до того, що хтось там на вулиці пальнув раз-другий чи хтось когось забив… Тут зара' частенько стріляють і свої, і чужі…

— Помовчіть, філозопи, — хрипко мовив Бандера. Він і сам думав про стрілянину біля банку. «Ото надав мене дідько… Ну, побачив, що виходять, то хай би собі йшли до бісової мами. Так ні, наробив шелесту, тепер поліція на хвіст сяде. А мо', й справді не довідаються, хто ті двоє? Документів правдивих жоден з них не має. Однак преса. Кляті писаки докопаються… Та навряд чи містер Хемфрі виявлятиме зацікавленість долею якогось зайшлого Крякви, що, мабуть, і сам забув своє справжнє ім'я… А панові Кислицькому рота доведеться заткнути».

Якийсь час їхали мовчки, потім Бандера спитав старого:

— То як приймав вас містер Хемфрі?

— Ти про що, Степцю? Бачить бог…

— Ти думаєш, старий псюхо, що я не знаю про твій вояж до Берна? Думаєш, нам невідомо, що саме через тебе запроданець Лебедь намагається втертися в довір'я до шефа американської стратегічної служби? Все нам відомо! Сядь і говори мені все, як перед богом!

— А коли таке було, щоб я тобі брехав? Та