Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

— Що тут відбувається, Анрі? — почувся згори голос мадам Симони. Вона спускалася по сходах у напівпрозорому пеньюарі, з сигаретою в зубах. Комісар виступив наперед.

— Пробачте, мадам, але ми змушені були потурбувати вас серед ночі.

— А-а… Це ви… Слухаю вас, панове.

— Кілька годин тому пограбували ювелірний салон Маркуса.

— Йому таки не щастить, бідоласі Маркусу.

— «Роллс-ройс», на якому втекли грабіжники, півгодини тому заїхав до вашого гаража.

— Невже? — мадам Симона спитала про це так, ніби не знала про відвідини Хроня, ніби не сама дозволила йому взяти чужу машину, ніби не вимагала щойно від грабіжників третину. Андрій дивився на неї і дивувався витримці, з якою вона розмовляла з комісаром. Сам він тремтів кожною клітиною, тремтів від того, що в кишені його куртки зараз лежала та клята обручка. «І треба ж було мені її побачити, треба ж було, дурневі, підняти?» У грудях, де ще недавно сиділа куля, нестерпно запекло.

— Ми змушені вчинити обшук, — сказав комісар поліції.

— Починайте, коли ласка… А ви, комісаре, може, підніметесь тим часом до мене?.. Я пригощу вас гарною кавою.

— Дякую, мадам… Не час. Маркус зчинив такий лемент. Дзвонили з муніципалітету.

— Що це він? Здається, міг би й звикнути, не вперше грабують, — чарівно всміхнулася мадам Симона. — Ну що ж, тоді дозвольте мені піти… Тут протяг, а я тільки-но з постелі…

— Мадам, кілька запитань.

— Прошу… Але швидше, бо я мерзну, — вона пересмикнула плечима;

— Сьогодні ця машина, — комісар показав на «роллс-ройс», — виїжджала з гаража. Хто нею користувався? Коли вона повернулася назад?

— Кожна машина після ремонту проходить обкатку. Цим займається механік Хронь… Тобто мосьє Хроневич. А коли повернулася, вам точніше скаже мій сторож.

— Десь півгодини тому… — тихо промовив Андрій.

— Адресу вашого механіка можете назвати?

— Анрі, покажіть їм книгу, де записані адреси всіх співробітників майстерні. У вас усе, мосьє комісар?

— Так, мадам, усе… Я вас більше не затримую. Хазяйка рушила по сходах, звабливо похитуючи затягнутими в лискучий шовк стегнами.

— У машині нічого, — доповів комісарові хтось з агентів.

— Ходімо!

На прохідній Андрій дістав з Альберової конторки книгу й показав, де записано адресу Хроня. Поліцейські сіли в машину і поїхали. Справжній страх обпік Андріїв мозок лише тепер. Він відчув, як тремтять у нього ноги. Сів і затулив долонями лице.

— Що, злякався, хлопчику? — Мадам Симона переступила поріг і сперлась ліктями на конторку. — Давай сюди обручку.

Її тон виключав заперечення. Андрій дістав з кишені перстень і поклав перед хазяйкою.

— Це Хронь… Він привіз… А коли ви…

— О, мосьє Хроневич виявився кмітливішим, ніж я про нього думала. Та й любий Павелко не такий уже дурень… Якщо їм пощастить без пригод перебратись через кордон…

— А коли спіймають?

— Каторжна тюрма… І це було б справедливою карою тим пройдисвітам, які обібрали мене й, певне, вже накипали п'ятами. Тепер треба буде шукати нового механіка… А такого вербувальника, як Павелко, амі не скоро матимуть. То був таланті

Мадам крутила в пальцях обручку, милуючись блиском діаманта. Говорила вона лагідно, ніби шукала співчуття, ніби радилася з Андрієм, як їй вийти із скрутного становища.

— Ти вже вибач, любий, але тепер тобі доведеться вибирати: десять років каторжної тюрми або розвідшкола амі.

— Яких десять років? За що?! Перстень лежав під вашими сходами!

— Знаю, любий… Та, на жаль, поліція про те не знає. У тебе немає алібі, хлопчику. Я змушена буду сказати комісарові, що ти був з ними, з Хронем і Павелком, там, у Маркуса.

— Я був тут! — закричав їй в лице Андрій. — Не плутайте мене до них! Я не грабіжник! І вам не вдасться…

— О, ця слов'янська віра в справедливість… Тобі не треба було розкривати «контролера». Ти сам позбавив себе алібі… За все в житті доводиться платити… Та не засмучуйся, любий, подумай. Що ти, зрештою, втрачаєш? Свободу? А чи ти її мав? А там заробиш купу грошей і станеш вільним і незалежним. Та й мені американці щось там за тебе заплатять. От ми й будемо квити, ніхто не лишиться в накладі…

— Паскуда! — вирвалось в Андрія. Він рвонувся до неї, але тут-таки зупинився, побачивши за дверима конторки дві високі постаті. То були особисті охоронці мадам Симони Ляпуль.

— Ну, то як? — пролунав її спокійний голос. — Що вибираєш: каторжну тюрму чи розвідшколу амі?

У надвечірніх сутінках, що разом з важким холодним туманом насувалися з гір Швабської Юри, дорогою на Базель без вогнів поспішав забрьоханий «хорх». Поруч з шофером, тримаючи напоготові автомат, сидів похмурий молодик і пильнував дорогу. Вона звивалася між скелями, спускаючись до міста, що примудрилося влягтися на кордоні одразу трьох держав. Згори було видно Рейн і наїжачений кранами порт, до якого з усіх боків збігалися нитки залізничних колій. Річка, що брала початок від альпійських льодовиків десь аж під Сен-Готардом, ставала судноплавною лише звідси, від Базеля.

Сухорлявий чоловік з жовтим лицем аскета, що сидів позаду між двома охоронцями-драбантами, знав, що кожен з них заприсягнувся на випадок чого затулити його, чолового провідника організації, власним тілом, однак про всяк випадок і сам тримав руку на парабелумі, не зводячи очей з дороги. Важкий погляд мали ті холодні сірі очі. Колись вони були здатні паралізувати волю, підкоряти, робити людей вірними, прикутими до нього на все життя. Та поступово втратили магічну силу. На дні чорних,