Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
Рідко, проте й до нього, Степана Бандери, приходили важкі невідпорні питання: у чому сенс власного життя? Хотів того чи ні, а доводилося шукати відповіді… В накреслені на штандартах гасла ніколи не вірив. Давно зневіривсь і в можливості здійснити ті маячні ідеї, які з незрозумілих для нього самого причин усе ще утримували людей в організації. Після стількох років різні, кривавих сутичок, трупів, через які переступив, продершись до влади, ставши на чолі проводу, зрозумів усю марноту жертв і зусиль. Колись він кричав, налягаючи на горло, що порятунок у тому, аби вчасно відколоти здорову гілку від мертвої і прищепити на життєдайний стовбур українського древа. Тепер про це кричать інші і вже його самого та його прихильників називають мертвяками. Микола Лебедь, права рука, відсахнувся, зрадив, започаткував свою фалангу. Ні, людям вірити не можна! Та, власне, він ніколи їм і не вірив. Ненавидів і боявся кожного, з ким доводилося стикатися на потаємних стежках, якими всі ці роки вела його зрадлива доля. Ще з малих літ його пойняло невситиме честолюбство. Кволий і хирлявий від народження, він горів бажанням підкоряти собі сильних. Не маючи широкої освіти, він умлівав від насолоди, коли тримав у руках долю вчених та мудрих достойників. Розумів ницість подібних почуттів, знав, що все те не від багатства душі, проте не вмів та й не хотів утримувати себе від втіхи, яку давала йому влада. Вона п'янила його слабку голову, полонила й виповнювала порожнечу душі. Однак усе те з роками втомило, безглуздя безконечної боротьби за владу, за чільне місце в проводі спустошило, пригасило й ту пекельну жагу юності. Зрештою набрид і сам собі.
Стиснув кулаки, відхилився назад, опустив обважнілі повіки. Він уже не вперше був тут, у цих мальовничих горах. Років п'ять тому йому довелося стояти на палубі невеличкого пароплава «Лорелея» і слухати пісеньку про підступну рейнську русалку. Поруч тоді був Ріко. Вони поверталися з Базеля, де в сейфах місцевого відділення «Швейцаріше банкгезельшафт» залишили кругленьку суму — сорок п'ять мільйонів совітських карбованців. Гроші були з тих таємних відшкодувань, які відомство Канаріса через довірену особу адмірала Ріко Ярого надало проводу для розвою організації. То було літо сорокового року. Сповнені стількох райдужних надій, вони готувались до походу на радянський схід. З Базеля тоді поспішали до Нюрнберга. Ріхард фон Ярий, що належав до шютцштафен, так званої лейб-гвардії фюрера, запросив його на партайленд. Під грім барабанів, під пронизливе верещання дудок вулицями стародавнього міста тяглися і тяглися безконечні факельцуге. На стадіоні, де зібралося близько трьохсот тисяч наці, Гітлер промовляв з велетенського білого куба, оздобленого золотим орлом. Громовим голосом закликав повернути очі на Схід, де лежав неозорий життєвий простір для арійців. Так він тоді і сказав: для арійців! Тоді вони сподівалися, що і їм, українським націоналістам, які вже між собою величали один одного «наці», відломиться бодай шматок з того велетенського пирога. Фюрер тоді сказав недвозначно: всі, хто не згоден з його планами колонізації Сходу, будуть знищені. Не хотілося думати, що це стосуватиметься і українців, бо не вірилося, що його земляки, вже так глибоко пройняті більшовицькими ідеями, нікого не захочуть мати собі за пана — ні фюрера, ні його, Степана Бандеру, що виступав за самостійність під німецькою орудою. Голота в краї так розперезалася, що за примарну свободу готова була будь-кому відірвати голову…
Тисячолітній рейх проіснував неповних десять років. Сьогодні у Нюрнберзі судять націонал-соціалізм, мало не вся Європа під більшовиками, а на берегах Рейну, мабуть, і досі співають сентиментальну пісеньку. «Краса її заманить у вир води тебе, а пісня одурманить І з розуму зведе…» Все впало, розлетілося на друзки, а пісенька живе. «В ній криється справжній німецький дух. Вона переживе і нас з тобою!» Здається, так тоді сказав Ріко. О, Ріко Ярий знав, що говорив. На відміну від інших абверівців, знав, чого прагнув. В його натурі завжди переважала жорстка поміркованість. Це на його ідею він тоді піддався: цілком таємно, не розкриваючи того навіть перед найвірнішими людьми з проводу, покласти отримані від адмірала Канарка мільйони до швейцарського банку з правом вибирати з рахунку лише їм двом, йому й Ріко. Тепер, після стількох непоправних поразок, коли надії на самостійний український престол розбиті вщент, з лихою бідою діставшись до Мюнхена, він мусить віддати належне завбачливості Ярого, подякувати цьому старому лисові, що напоумив надійно заховати гроші. Та, певне, після численних девальвацій від тих мільйонів лишилось небагато.
Сумні часи настали, все падає в ціні. Поплічники розбігаються хто куди, ідеї, гасла продають за безцінь, спішать відмитися, щоб, бува, англійці або, не дай боже, американці не згадали про зв'язки з абвером, не зарахували до колабораціоністів. А колись один поперед одним бігли по ласку до фон Патціга, із шкіри пнулись, аби запросили на віллу Фалькензеє до того ж таки Ріко Ярого. Ех, та що говорити. Тепер вони пнуться перед тими, хто більше дасть. Та най біжать наввипередки, най посилають за його спиною емісарів, його час іще прийде… Не вічно дорікатимуть колабораціонізмом. Он Черчілль у Фултоні вже показав, де чий інтерес. Треба лиш міцніше вчепитися за Мюнхен, вкорінитись на баварськім грунті й чекати. Слава Йсу, що хоч сюди не докотилася совітська армія. Кордони вже ніби усталились, то треба осідати, влаштовуватись надовго, налагоджувати організаційну мережу і все таке інше, щоб бути здатними до роботи, до будь-якої роботи проти совітів.
Потрібні гроші… Завжди і всюди гроші. Даром їх не давали у абвері, не дадуть і в «Сі Ай Сі». Матимемо товар, то будуть і покупці. Американці грошовиті, обібрали півсвіту. Англійцям з ними не тягатися. Куди їм… Ох, гроші! Як вони зараз потрібні!.. А Климишин за нецілий рік допровадив фінанси закордонних частин до повної руїни. Золотий і діамантовий скарб організації збирався у
