Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
— Про що йшла мова?
— Їх цікавить правдива інформація з краю: військова, економічна, політична і всяка інша. За неї вони обіцяють добрі гроші…
— І Лебедь має таку інформацію?
— Думаю, поки що ні, однак… сподівається мати…
— Яким чином?
Кислицький м'явся. Розумів, що вхопився за ниточку, яка могла врятувати йому життя. Він добре знав, Бандера не тримає біля себе людей непотрібних, тим паче тих, хто знає про нього «зайве». Гарячково міркуючи над тим, як повестися, старий затягував паузу.
— Говори, чого замовк?
— Пробач, Степцю… При свідках про таке не можу.
— У мене від хлопців таємниць нема, — промовив голосно, щоб чули всі.
— Перепрошую, то в тебе… А я не хочу, щоб завтра мене знайшли із зашморгом на шиї. Нехай зупинить… Вийдемо на повітря.
Бандера якусь хвилину думав. Старий аж упрів, чекаючи, що той скаже.
— Зупини, — торкнув водія за плече. В душі Кислицького забриніла надія.
«Хорх» стишив хід, пробіг, притираючись до узбіччя, ще кільканадцять метрів і став. Бандера прочинив дверцята, ступив на зволожений асфальт. У повітрі висіла мряка. Холодом обліпила лице, осіла на руки. Кислицького, який встиг уже кілька разів умерти й воскреснути, випхнули слідом. Припадаючи на ліву ногу, пошкандибав за провідником. Одійшли далеченько. Стали під ялицею. «І чого я тягаю за собою оцю руїну, — подумав Бандера, придивляючись до Кислицького. — Краще було б його замість Крякви… Той хоч і птиця, а подоїти можна».
— Говори, що мав сказати! — кинув, не криючи роздратування.
— Степцю, любий…
— Що це ти, шкарбан слинявий, завів: Степцю, Степцю… Я що з тобою, свиней пас?! Говори діло! Ну! — крикнув захриплим від люті голосом. Старий знітився, одсахнувся, ніби боявся, що його битимуть. Потім трохи опанував себе, зітхнув і, потираючи горло тремтячими пальцями, почав:
— Я, власне, про діло… Лебедь віддав американцям своїх хлопців.
— Як віддав? Скільки? Куди?
— На вишкіл… Десятеро пішли до Нюрнберга, а ще десятеро мають виїхати до Італії… Потім американці закинуть їх до краю. В такий спосіб Лебедь сподівається мати регулярну інформацію про совітський тил.
— Виходить, таки пустився берега… — очі чолового стали суціль чорними. — Продає людей організації! Ловко! Ловко! Ловкенько! І як же йому платять, тому ренегатові, в роздріб чи оптом?!
Бандера зблід, губи йому визміїлися й тремтіли від люті. Старий перелякався.
— Охолонь, прошу тебе… Згадай, що Лебедь очолює референтуру закордонних зв'язків твого проводу. Стосунки з американцями — його обов'язок. Хлопців готуватимуть професійні розвідники. Згодом вони стануть неабиякою силою в руках проводу. Твого проводу!
— Солодко співаєш, діду, а тим часом гроші течуть у кишеню до Лебедя!
— Зроби так, щоб вони текли до каси організації… — обережно порадив старий. Бандера глипнув на нього.
— Це завдяки тобі Лебедь втерся до американців! Зараз він чистенький, бо голосніше за інших горлає про мої зв'язки з абвером! А сам він де був? З чиїх рук годувався? Забув, — курва його мати! Я ще спитаю, де вони поділи совітські мільйони, які отримали від абверу в сорок третьому! І Лебедя, і Гриньоха спитаю!
Відчуваючи, що вести розмову далі в цій площині небезпечно, Кислицький поквапився повернути її на інше.
— Сьогодні, по обіді, як збирались до Хемфрі, надійшла звістка: радянське військове командування подало американцям ноту…
— Я про це ще вчора знав, ну то й що?!
— Вимагають приборкати наших по таборах Ді Пі.
— Ну, це вже їм зась! Руки короткі!
— А бач, простягають… Хтось їм вніс у вуха про той табір на Ляймі, про діпістів, яких ми вивезли в Зальцкаммергут до замку Торнау.
— Самі викручуйтесь… Який вас чорт пхав на ту операцію з совітським майором? Як вони американці, то вже, бач, краще за нас знають, що таке совітські фанати. Я тебе попереджав.
— Та і я ж не радив ставити на Крайніченка. Хіба не можна було одягти у радянську форму когось певнішого? Не послухали. Керк і зараз тримає того майора при собі. Пострахав карцером і знову… Як сир у маслі качається,
— Бачу, заздриш?
— А хто б не позаздрив? Комфорт, жіночка нівроку в'ється біля нього.
— Ти, я бачу, ще до дівчат ласий.
— Та то до слова… Я так думаю, що Керк тримає майора, бо ще сподівається на якийсь зиск, — сказав Кислицький, щоб знову повернути розмову в потрібне русло. — Там, на озері Топліц, недавно таке скоїлось! Експедиція, яку очолює сам Керк… Пліт, на якому було двоє водолазів, злетів у повітря. Клаптя не знайшли…
— Що вони там шукають? — запитав, думаючи про щось своє, Бандера.
— Та хіба вони скажуть… Витягли кілька ящиків з фальшивими фунтами, якісь папери, матриці…
— Що таке? — стріпнувся чоловий. — Які матриці?
— Фунтів і доларів…
— І доларів теж?
— А ти не знав?.. Я ж доповідав Лебедю, невже він приховав од тебе, — сказав Кислицький і прикусив язика.
— Знову Лебедь?! — скипів Бандера. — Владою чолового провідника наказую тобі: віднині доповідати мені про кожен крок цього перевертня. Я мушу знати про нього все: оточення, наміри, що думає, чим дише? І затям, помічу, що граєш на двох, скараю на горло! — в очах Бандери знову закипала лють. Кислицький болісно ковтнув слину. Страх пройняв до кісток.
— Господи милосердний,
