Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський
Бім підійшов до дверей, у які ввійшов Толик зовсім недавно. Привчений ще цуценям ставитися до кожних дверей з довірою, він почав дряпатися і в ці. Відповіді не було. Бімові було невтямки, що таку його поведінку саме біля цих дверей можна було назвати зухвальством наївності. Але він ще раз подряпався, вже дужче.
З-за дверей голос жінки:
— Хто тут?
«Я, — відповів Бім. — Гав!»
— А це що таке? Толику! Хтось до тебе з собакою. Чого це ще?
«Я, я! — сказав Бім. — Гав. Гав!»
— Бім! Бім! — закричав Толик і відчинив двері. — Бім, любий Бім, Бімко! — І обійняв його.
Бім лизав руки хлопчикові, курточку, тапки і невідривно дивився йому у вічі. Скільки було надії, віри й любові в погляді собаки, який зазнав стільки злигоднів!
— Мамо, мамо, ти подивися, які в нього очі. Людські! Бімко, розумний Бімко, знайшов сам. Мамо, сам знайшов мене…
Але мама не зронила й слова, поки друзі раділи своїй зустрічі. Та коли захоплення вляглося, вона запитала:
— Це — той самий?
— Так, — відповів Толик. — Це Бім. Він хороший.
— Зараз же прожени.
— Мамо!
— Зараз же!
Толик притиснув Біма до себе:
— Не треба, мамо. Прошу тебе! — І заплакав.
Пролунав мелодійний дзвінок. Увійшов чоловік. Він добрим, але стомленим голосом спитав:
— Що це у вас тут за галас? Ти плачеш, Толику? — Він скинув пальто, роззувся, надів капці й, підійшовши до хлопчика з собакою, сказав: — Ну, чого ти, дурнику? — І погладив Толика по голові, посіпав за вушко й Біма: — Чи ти ба! Собачка. Дивись-но, який собачка… худий.
— Тату… тату, він — хороший, Бім. Не треба.
Мама тепер уже закричала:
— Отак завжди! Я одне кажу йому, а ти — інше. Теж мені виховання! Скалічиш дитину! — Вона перейшла на «ви»: — Кусатимете лікті, Семене Петровичу, та буде пізно.
— Постривай, постривай, не кричи. Спокійно. — І повів її у віддалену кімнату, де вона кричала ще голосніше, а він її умовляв.
З усього цього Бім зрозумів, що Мама проти Біма, а Тато — «за» і що він зараз залишиться у Толика. Слова розуміти не потрібно було б навіть людині, вона все зрозуміла б навіть тоді, якби їй наглухо заткнули вуха. А тут усе-таки собака з відкритими вухами й розумними очима. Як тут не зрозуміти! І справді, Толик повів Біма до своєї окремої кімнати (там пахло виключно самим Толиком).
Ні Бім, ні Толик не чули дальшої розмови Мами й Тата.
А там відбувалося ось що:
— Навіщо ж ти при Толику отакі слова говориш: «Скалічиш дитину» і всяке таке? Це ж згубно для нього.
— А це не згубно: явно хворий собака, бродячий — та в нашу зразкову чистоту! Ти що — з глузду з'їхав? Та він же казна-яку хворобу міг принести йому. Не дозволю! Зараз же вижени пса!
— Ех, мати, мати! — зітхнув Семен Петрович. — Анітрохи не уявляєш ти, що таке тактика.
— Проваліться ви зі своєю тактикою, Семене Петровичу!
— Ну от, знов за своє… Треба ж підійти з розумом: і Толика не травмувати, і пса позбутися. — Потім щось прошепотів їй і закінчив: — Отак і зробимо: позбудемося.
— Так би зразу й казав, — заспокоювалася Мама.
— Не міг я сказати цього при Толику… А ти, дурненька, завела: «Проваліться з тактикою». — Він погладив її по щоці (тобто помирилися).
Вони увійшли до Толика, Мама сказала:
— Ну, нехай живе, чи що…
— Звичайно, нехай, — підтримав Тато.
Толик зрадів. Він вдячно дивився на Маму і Тата, він розповідав про Біма й показував усе, що той уміє.
Це була щаслива сім'я, де всі тепер були задоволені життям.
— Але одна умова, Толику: Бім спатиме в передпокої і ні в якому разі не з тобою, — закінчив Тато.
— Нехай, нехай, — згодився Толик. — Він же дуже охайний, Бім. Я добре знаю.
Бім запримітив, звичайно, що Тато — добрий, спокійний, впевнений і стриманий. А коли, трохи згодом, Толик провів Біма по кімнатах, знайомлячи з квартирою, то й тоді Бім побачив, що Тато їсть один, з газетою в руках, і теж — спокійно і впевнено. Гарний чоловік — Тато, він же й Семен Петрович.
Допізна прокрутився Толик коло Біма: розчесав його, нагодував трошки (більше не дозволяв Тато: «Голодному собаці багато не можна, пропаде ще»), випросив у Мами підстилочку (зовсім новеньку!), вмостив у кутку передпокою і сказав:
— Ось твоє місце, Біме. На місце!
Бім слухняно ліг. Він усе зрозумів: тут він поки що житиме. Всередині в нього потепліло від ласки й уваги маленької людинки.
— Час уже спати, Толику. Час. Уже пів на одинадцяту. Іди лягай, — умовляв Тато.
Толик пішов і ліг. Засинаючи, він думав: «Завтра піду до Степанівни й скажу, нехай у мене живе Бім, поки повернеться Іван Іванович…» І ще згадав таке: коли він розповів, що ходить до Степанівни і там є Люся, а він водить Біма, то мама зчинила галас, а тато сказав Толикові: «Більше туди не підеш»; а коли Толик плакав, то тато наприкінці сказав мамі: «Ми забули з тобою, що таке тактика». І гладив Толика по голові, кажучи: «Що тепер вдієш? Треба тобі вирости, великою людиною стати, а не собачником і не по бабусях різних там ходити. Нічого не вдієш!» А тепер ось Бім житиме у нього, і «по бабусях» ходити не треба… Він тільки один разочок піде до Степанівни, щоб сказати їй про все… і до Люсі… Вона хороша дівчинка, Люся… А Бім, певно,