Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський

…Єдина істота на землі, яку ненавидить вовк, це — людина. Ходять по землі останні вовки, і ти, людино, уб'єш їх, цих волелюбних санітарів лісу і поля, які очищають землю від нечисті, падалі, хвороб і регулюють життя так, щоб залишалося тільки здорове потомство. Ходять останні вовки… Ходять для того, щоб знищувати коростявих лисиць, оберігаючи від зарази інших, ходять для того, щоб ослаблі від ехінокока зайці не поширювали хворобу в лісах і полях і не наплоджували потомства, кволого й немічного; ходять для того, щоб у ті роки, коли страшенно розплоджуються миші, які несуть туляремію, всіляко знищувати їх. Ходять останні вовки по землі.

Коли вони тужливо й надсадно виють уночі, твоя душа, людино, чомусь здригається від цього одвертого й щирого сповіщення на всю округу: «Я-а-а є-є! Я с!» І ти ж бо знаєш, людино, що вовчиця не займе маленького цуценятка-сисунця собаки, а прийме його, мов рідне дитя; і не займе немовлятка, а перетягне у лігво й підштовхуватиме його до сосків. Скільки їх, таких випадків, коли вовк із людини-немовляти вигодовував людину-вовка! Шакали так не можуть. Навіть собаки не можуть. А чи займе вовк вівцю у своєму рідному районі, де він живе? Ніколи. Але ти все одно боїшся вовка, людино. Отак ненависть, затуманюючи розум (на відміну від тварин!), інколи може так заповнити істоту, що корисне здасться шкідливим, а шкідливе — корисним.

Та останні вовки поки що ходять по землі.

Один з них утік від ненависного й небезпечного запаху людини, але не від Біма. Ми не знаємо, чим би закінчилася їхня зустріч і скільки б просиділа вовчиця біля дупла. Можливо, вони й знюхалися б (адже вона була самотньою вовчицею, а Бім — самець). Не будемо говорити про те, чого не сталося, тільки нагадаємо, що люди ж бо не раз бачили собаку у вовчій зграї. Але Біма така доля обминула.

Коли втекла вовчиця, у надірваних грудях у Біма, сам по собі, виник страшенний біль. Бім став задихатися, тому й виповз із дупла, та й упав тут же — що вже буде! І знов-таки він не захотів їсти м'яса навіть і після того, як знову відлежався й зміг підвестися. Лишалося одне: йти вперед, скільки стане сили.

І Бім пішов. Довго й важко здирався він крутим, величезним, з кілометр, підйомом. Десь на половині цього схилу він наткнувся на слід вовчиці, перейти його не наважився (адже вона звідси й ішла!), тому повернув у густий непролазний терник і… побачив вовка. Побачив просто поперед себе, мертвого. Це був той, що вислизнув з облави, смертельно поранений, біля якого усе ще кружляла вовчиця, час од часу оповіщаючи округу своєю страшною для людини тугою. Мертвий вовк. Шерсть з нього сповзла клаптями. Зосталася лише частина розталого й осілого звіра. Тільки кігті стали довгими-довгими, зловісно-чистими й страшними. Бім побачив: навіть у мертвого, зотлілого вовка кігті лишаються. І вони лякають.

Бім квапливо, наскільки було сили, боком-боком вийшов назад на ту саму стежку, обминувши слід, що сполохнув його. Нарешті він піднявся нагору, зупинився на тому місці, де вчора був автомобіль, оглядівся й пішов саме туди, куди треба, — додому. І знову сили залишали його, знову він відлежувався то в скирті, то в сосновій глиці, знову шукав трави на шляху, їв їх.

По шосе біг худий кульгавий собака. Вперед біг, тільки вперед, повільно, важко, але вперед, до тих дверей, що мають доброту, біля яких Бімові хотілося лягти й чекати, чекати хазяїна, чекати довір'я і звичайнісінької, простої людської ласки.

… А що ж Толик? Як він там, після того як прокинувся вранці?

Він, ще не вдягнувшись, у спідній білизні, побіг до Біма і раптом закричав:

— Мамо! Де Бі-ім?! Де!!!

Мама заспокоїла:

— Бім захотів по-маленькому, тато випустив його, а він не повернувся. Утік. Тато його кликав, кликав, а він утік.

— Тату! — заплакав Толик. — Неправда! Неправда! — Він упав на ліжечко, хлопчик у спідній білизні, і кричав з докором, з благанням, з надією на те, що це не так: — Неправда, неправда, неправда!

Тепер узявся втішати Семен Петрович:

— Прийде він, прийде… А не прийде, то самі розшукаємо й заберемо його до себе. Неодмінно заберемо. Знайдемо — собака не голка.

Толик перестав плакати і пильно дивився в одну точку. Потім він глянув на батька й матір, витираючи сльози, й упевнено сказав:

— Все одно знайду.

Він так упевнено вимовив ці слова, що батько з матір'ю з побоюванням перезирнулися, кажучи одне одному очима: «У хлопчика власна думка».

З того дня Толик став мовчазним удома і в школі, відлюдним, настороженим до близьких.

Він шукав Біма. Часто можна було бачити в місті, як чепурненький хлопчик, із щасливої культурної сім'ї, зупиняв перехожого, вибравши його тільки по обличчю, і запитував:

— Дядечку, ви не бачили білого собаку з чорним вухом?

Коли Бім підходив до міста, ноги майже не слухалися його. Адже він знову ж був голодний. Та й що можна було з'їсти біля шосе? Нічого. Хіба що викинуте лушпиння з кавуна, але це — не їжа, а лише видимість. Такому собаці треба м'ясо, добрий куліш, борщ із хлібом (якщо лишається від столу), одне слово, все, що їсть звичайна людина. А Бім прожив майже два тижні надголодь. При його хворих грудях, розбитих чоботом, таке голодування — повільна загибель. А якщо до цього додати, що в боротьбі з вовчицею він дуже забив розчавлену стрілкою задню лапу й шкандибав на трьох ногах, то можна собі уявити, який вигляд мав Бім, коли він входив у своє рідне місто.

Та світ не без добрих людей. На самісінькій околиці він зупинився біля невеличкої хатинки з одними дверима й одним