Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський

Перед самим світанком далеко завив вовк. Один провив: більше вовків до чергового переклику у лісі не виявилося. То був найхитріший вовк, що врятувався тоді від облави. Бім здибив шерсть на холці, заклацав зубами і слухав, слухав, хапав чуттям повітря, глибоко втягуючи. Він приготувався до зустрічі, анітрохи не догадуючись, що в ньому є хоробрість самозахисту, яку можна назвати героїзмом відчаю (адже вкусив же він Сірого дядька, мало не збивши його з ніг!). Але вовк цього разу не прийшов. Вітру вже не було, отже, здалеку звір не почує Біма, а той час, коли вовки могли забрести на його ділянку, очевидно, ще не настав. Проте Бім у напруженому чеканні, непомітно для самого себе, вже натягнув вірьовку, від чого нашийник почав душити аж до хрипоти. Тоді Бім позадкував до дерева, притиснувся задом до стовбура, перехопив кутніми зубами вірьовку й… перегриз. Як ножем відтяв!

Сталося!

Бім вільний, хоч і самотній у дрімучому лісі.

Так, зрештою, кожен собака й робить, хоч у різних порід це відбувається по-різному: цепні сторожові — ті перегризають вірьовку негайно, бо ж вони люблять тільки міцні ланцюги; моська хоч і не перегризає, але, бувши прив'язаною на вірьовці, починає битися, крутитися, скавуліти й може навіть задушитися; гінчаки довго думають, але перегризають; інтелігентний собака, що працює по красній дичині, просидить багато днів, очікуючи хазяїна, але вірьовку перегризе тільки у хвилини небезпеки або у відчаї, коли стане ясно, що ніхто вже не прийде на допомогу. Отак і Бім: настав час, і він зробив те, що мало бути.

Бім відійшов від дерева обережно, озираючись, прислухаючись до лісу. Зненацька неподалік заскрекотіла сорока. «Хтось тут є, хтось тут є! Хтось тут є, хтось тут є, хтось тут є!» І Бім негайно, з першого ж сорочиного застереження, спинився в заростях молодого дубняка, який щільно розрісся довкруг старого товстенного дуба-віковика. Болю вже майже не відчував, він пішов кудись у глибину. Бім приліг на листя, витягнувши шию й притиснувши голову до землі. Сорока прокричала близько — Бім побачив її на високому дереві. Він, звичайно, побіг би звідси, не гаючи й хвилини, але сорока застерігала про небезпеку з того боку, куди Бімові треба було йти. По тілу пробігало тремтіння, водночас він був і рішучий, завдячуючи сороці за своєчасне попередження про ворога. Спасибі тобі, сороко! Тільки хижі тварини лають цього птаха, чудового вісника, вродженого з телеграфом на хвості, добровільного слугу мирних мешканців лісу. Коли б не сорока, населення, яке бігає та літає, остаточно було б позбавлене інформації про життя лісу.

Вовчиця вийшла на край галявини й зупинилася. Передня нога в неї крива (отож колись вона була поранена людиною). Накульгуючи, вона переступила кілька кроків, повернула голову точно до Біма і з розгону… кинулася в його бік. Але промахнулася — перешкодила крива нога. Бім вислизнув од неї в останню мить, відскочивши вбік. Звір, обернувшись і мовби підстрибнувши на трьох ногах, кинувся знову на Біма. Одначе той дзиґою відкотився за дуба й відчув спиною отвір, дупло. І враз, коли вовчиця вдруге промахнулася, в одну мить проліз у дупло, вищирив зуби, несамовито загарчав і так почав гавкати, як ніколи в житті не гавкав, — як гінчак на сліду, як лайка коло барлогу, без передиху. Бімів голос задзвенів по лісу одним-єдиним словом, зрозумілим кожному: «Біда-а! Біда-а!» А ліс підхопив і допомагав луною: «Біда-а! Біда-а!!!» Спасибі тобі, лісе!

І покотилася від сороки до сороки, швидше за телеграф, тривожна звістка: «Хтось когось їсть, хтось когось їсть, хтось когось, хтось когось…» Лісник на кордоні визначив, що й собачий несамовитий гавкіт, і незвичний сорочачий неспокій — не на добро. Він узяв рушницю, зарядив картеччю й пішов у глибину лісу. Чоловік ішов сміливо, бо ліс був йому майже домівкою, а лісові мешканці знали його в обличчя. Та й він знав багатьох з них, знав і вовчицю, але чомусь не вбивав її. «Чи не затесався хтось із молодих мисливців на законну власну територію вовчиці, чи не злякався часом її й чи не виліз на дерево, покинувши собаку на розтерзання?» — подумав він, поспішаючи. Гавкіт лунав здалеку, в самісінькому кінці Вовчого яру, але враз урвався. «Готовий!» — вирішив він і тепер пішов уже тихше, хоч і в тому самому напрямку. Ех, а треба було б поспішити. Поспішити б!

Що ж там сталося біля дуба вікового?

Вовчиця була «терта»; вона відійшла від дупла, щоб Бім замовк, знала, що разом із собачим гавкотом завжди з'являється людина з рушницею. Бім тому й замовк, що вовчиця вже не кидалася на нього. Через якийсь час вона пересунулася ближче й сіла, не зводячи з Біма очей. Отак двоє собак дивилися один на одного око в око: собака дикий, далекий Бімів родич і ворог людини, і собака інтелігентний, який не може жити без доброти людини; вовк ненавидить усіх людей, а Бім любив би всіх їх, якби вони все ж були добрими до нього; собака — друг людини і собака — ворог людини дивилися один одному у вічі.

Вовчиця розуміла, що в дупло вона не зможе пролізти, але все-таки підійшла до нього, потяглася мордою. Бім позадкував у глибину, ощиривши зуби, одначе вже не гавкав: до нього вже не доберешся — він у своїй фортеці.

Скільки часу отак тривало б, невідомо. Та ось вовчиця повела носом навколо, різко повернулася від дупла й, пригнувшись, як перед небезпекою, крок за кроком почала просуватися до галявинки, до того дуба, за який був прив'язаний Бім. Ішла вона з якимсь жахом, опустивши хвіст-поліно.

Розпалена жагою полювання за Бімом, вона пропустила це місце, бо нічний дощ дуже змив запахи, а тепер, як тільки трохи обвітрилося, вона їх виявила: вірьовка на дереві, миска з м'ясом. О, вона вже знала, що це означає: тут була людина! Людиною пахне вірьовка, залізом пахне округла річ, а сліди також її, людини, м'ясо оте — обман, підступність, капкан. Вовчиця на мить зупинилася, відскочила вбік і помчала, як від великої напасті. Так вовк тікає від капкана, поставленого невміло, — не замаскованого зовні й по запаху.

Тікала від Біма остання у лісі, хоробра й горда