Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський

— Воно ж бо так, — невпевнено сказав Хрисан Андрійович, — а тільки ж Клим, бач, злодюга… І хоч би брав тільки колгоспне — воно там: нічиє, а то ж у колгоспників тягне. О, з цим зв'яжися — радий не будеш. Перший-ліпший його боїться. Нехай уже бере Чорновуха на полювання, дідько з ним, з Климом.

— Як це — «нічиє»? — спитав Альоша. — Наше ж?

— Воно, звісна річ, так… Обмовився… Це ти правильно — наше… Але як би це тобі до пуття сказати? Там — наше, а тут — своє. Ну, хоча б отак: школа, приміром, наша і діти усі наші, а ти — мій. Або так: поля — наші, а садиба — своя… Отже, й худоба: є — наша, а є — своя. Зрозумів?

— Авжеж! Як це не зрозуміти… А ти — «нічиє».

— Це ти правильно: зовсім нічиє — не може того бути.

Батько завжди розмовляв з Альошею як з дорослим. Альоша відповідав тим же:

— Отож і Клим: брав би з нашого, а не з мого.

— Фактично так, — згодився батько. — Ми ж з тобою беремо: сінця, там чи бурячків для корови? Беремо. Потайки від голови колгоспу, а трошки беремо-таки. Та й він, голова, знає, і бригадир знає, усі знають. І від цього нікуди не подінешся: з нашого беремо. І беремо на совість, із торішніх стогів або визбируємо залишки буряків. А як же? Худобину годувати-напувати треба.

— Фактично так, — потвердив тринадцятилітній господар, який уже, може й пасти худобу, і порати «свою» худобинку, і колотити масло, допомагаючи матері, якщо вільний, звичайно, і чистити по морозу «наші» буряки, і копати «свою» картоплю.

А Хрисан Андрійович пояснював далі:

— Як належить за статутом, так і робимо всі: там — наше, а тут — моє. Ось я одніс баранця у місто. А як же? Годувати-напувати народ треба — ми на це тут і живемо. І мати віднесла яйця. І масло. Усе за, статутом, усе планово. Життя, Альошко, добре налагодилося, взуті, вдягнені не гірш за вчителя чи голову колгоспу, телевізор є і ще дещо, грошенята теж є по потребі. А що працюємо багато, то, крім міцності, від цього нічого не буває. Тільки от горілки не слід пити, — повчав Хрисан Андрійович.

— А сам п'єш, — резонно мовив Альоша. — Коли вже не треба — то й не треба. Яке в тім пуття!

— Це ти правильно, — згодився батько. — Хіба що бригадира почастувати, то це ж не нами заведено… А Клим — що? Клим — злодюга. Як це так: піти до сусіда і вкрасти курку? Це ж усяку совість треба втратити. Куди-и там! Пропав чоловік.

Отак Альоша і Хрисан Андрійович, очікуючи Чорновуха, проговорили до одинадцятої вечора. Потім ходили довкола двору, зазирали до поросят, під ґанок (може, втік від Клима та й сховався). Нарешті Хрисан Андрійович пішов сам.

Наталя, Климова дружина, тиха й затуркана чоловіком, ота сама, що зронила сльозу на ботвину, з гіркотою сказала:

— Не прийшов ще, бурлака. Заночував десь, антихрист. Або запив, гаспид. Ой, горенько моє! Так і знай, тепер узавтра прийде, швендя. А собаку він нікуди не подіне, знаю його. Приведе.

Хрисан Андрійович повернувся додому, розповів, що чув, і вони з Альошею полягали спати, пошепки перемовляючись, щоб не розбудити матір. Вони не чули, як приходив Чорновух на ґанок, як підкрадався й утік Клим, як пішов їхній добрий новий друг від лихої людини.

Вранці батько розбудив Альошку:

— Вставай. На ґанку свіжі сліди: прийшов Чорновух.

Удвох вони почали шукати, кликати, свистіти, але Чорновух уже не міг їх почути. Хрисан Андрійович майже бігом подався до Клима, розбудив його.

— Та привів, привів, — басив той хрипло й невдоволено. — Після півночі привів, не хотів тебе будити… Хочеш, сліди свої покажу. А ти ось мене розбудив, розтривожив. Як думаєш: по-людськи ти робиш чи ні? Та й пес твій не годиться для полювання. Нащо він мені здався — ніколи не братиму його.

Хрисан Андрійович не захотів сперечатися: з оцим тільки зв'яжися.

Вони обійшли з Альошею усе село, городи, були на колгоспному дворі (чи не в собак, бува, гостює Чорновух). Ні, ніхто не бачив Чорновуха. Пропав Чорновух.

— Отож Клим побив його, — здогадався Хрисан Андрійович. — Забіг Чорновух.

А в Альоші серце краялося від жалю й горя. Він почав роздивлятися настил на ґанку: сліди вже висохли, але місце, де лежав Чорновух, лишилося помітним. Альоша нахилився і враз із криком кинувся до хати:

— Татусю! Кров!

Той вибіг, придивився: там, де лежала голова Чорновуха, зосталися висохлі плямки від слини, змішаної з кров'ю.

— Звір! — сказав Хрисан Андрійович. Подумав і застеріг Альошу: — Гляди не зв'язуйся з отим чоловіком — лиха наберешся. Ось що: ходімо-но Чорновуховим шляхом — тільки так він зробить.

Вони дісталися до автобусної зупинки, по дорозі кличучи й вишукуючи Чорновуха, довго там очікували та й повернулися додому. Догадувалися, що коли йшов сюди, то тепер він уже далеко-далеко. Цього дня вони проходили неподалік від стогу, де відлежувався Бім, їхній Чорновух.

Увечері Альоша кілька разів виходив на ґанок, чекав, кликав. А потім повернувся в сіни, сів коло собачої будки, напханої сіном, і заплакав, одверто, по-дитячому, схлипуючи й розмазуючи рукавом неслухняні сльози.

Хрисан Андрійович почув. Вийшов у сіни, ввімкнув світло.

— Е, та ти неначе той? — здивувався він.

— Той, — відповів Альоша, здригаючись.

Батько провів шкарубкою, дерев'яною долонею по синовому волоссю й промовив:

— Це добре, Альошо… Душа в тебе є, хлопчику…

Вийшла й Петрівна.

— Шкода Чорновуха? — спитала вона.

— Шкода, матусю!.. Шкода…

— Ой, горе яке, батьку, — схлипнула вона. — Що ж тепер вдієш, Альошенько… Так тому й бути… Шкода…

… А в цей саме час