Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

я бачив і чув на ній. Навіть тепер, після стількох років, я, коли не думаю про щось інше або, прокинувшись уночі, згадую минуле і проходжу в думках через ті самі гори й скелі, які замолоду міряв власними ногами. Здається, ніби це було вчора, так добре пам’ятаю я кожний предмет, хоч і позабував назви.

Ми почали спускатися вниз легко і безпечно, але мені було вже не так весело, бо незабаром я мав розлучитися з друзями і сам, без чужої поради, власною головою думати про себе і про те, як виконати те, що я планував.

У Калофері, дуже незначному містечку, я уклінно просив пана Арменака відпустити мене із служби вже тут, бо звідси хотів піти до Мезембрі. Я в дорозі не раз згадував про свої наміри, тому Арменак знав уже про них, але, вважаючи їх фантазією, не вірив, що вони будуть здійснені. Він був зовсім не радий, що я піду од нього, і будь-що хотів одрадити мене від цього. «Дороги не знаєш, — казав він, — людей, їх звичаїв і мови теж не знаєш, грошей у тебе нема, ти, сліпий нічний метелик, летиш на вогонь, на власну загибель!

Батька не побачиш, а себе занапастиш і, замість визволити його, сам себе в неволю заженеш.

Але, побачивши, що всі його мудрі слова і перестороги — мов на вітер, і що від задуму мене не відвернеш, він почав тоді давати мені різні добрі паради і способи, як діяти, і дуже шкодував, що в Мезембрії у нього немає знайомих вірменських купців або греків, щоб дати мені листи до них. Розставався зі мною з жалем, бо в дорозі дуже полюбив мене за те, що я весь час був уважний, слухняний і тямущий до всякого діла. Дав п’ять дукатів, хоч ніколи не обіцяв мені цього, а взяв у дорогу з собою лише з доброти й ласки, уступивши проханню Геліаса. Попрощавшись з усіма, я вже збирався йти, коли Панько відвів мене вбік і каже:

— Хай бог допоможе тобі, добра дитино. Коли б я міг, то не пустив би тебе самого. Пішов би з тобою, гляди, й став би тобі в пригоді. Але я найнявся цьому купцеві до Адріанополя і слова додержати мушу, а хоч би і не це, то все одно я в іншій стороні маю дуже невідкладні справи. Знаю я цю Меземібрію, бував там; я на всьому Чорноморському узбережжі, як у себе вдома; важко тобі доведеться, важко: там самі греки потурчені, а це народ собачий, гірший за чесних турків. Будь дуже обачний. Якщо галера, на якій твій батько працює веслярем, і є в пристані, то однак важко тобі буде добратися туди власними силами. Правда, є там один потурмак, тобто потурчений болгарин, але він ні те ні се, бо і в Магомета вірить, і перед богоматір’ю свічку ставить, коли як треба йому. Помітити його легко: він завжди біля пристані і поміж човнами та кораблями вештається; ім’я його — Йован.

Як побачиш малого на зріст чоловіка з такою зарослою фізіономією, що на ній нічого не видно, лише дуже великий і кривий ніс, як дзьоб у шуліки, то це й буде Йован. За цекіна Йован поведе тебе на галеру, бо він турків, брат і прислужник, і ти таким чином побачишся з батьком, але, ні в яку справу з тим Йованом не встрявав, ні в чому не вір йому, тому що зрадить. Знаю я його, собачого сина. Він за гроші хоч кого продасть: козака — туркам, турка — козакам, а турка і козака — чортові, коли б той заплатив. За гроші він і душу свою оддасть. Ну, боже тобі помагай!

ХІV Потурмак Йован

Добрався я до Мезембрії, чи Несембри, щасливо, хоч усю дорогу йшов пішки. Під’їхати не вдалося: я зустрічав самих лише вершників, а коли й трапляйся віз, то був він запряжений буйволами і їхав так помалу, що не варто було сідати, хоч би мені й дозволяли. Відмахав, я чимало, тому що йшов не найкоротшим шляхом, який веде через гірські перевали, — без провідника я заблудився б там, — а на Карнабад, і хоч звідси до Мезембрії всього десять миль, я йшов три доби, бо і дорога була дуже кам’яниста й крута, і спека стояла така страхітлива, що я просто вибивався із сил. Меземібрія — майже нікудишнє місто, хоч, як мені розказували, колись було дуже красиве та багате, тільки костьолів у ньому було аж вісімдесят, але під турецьким ігом дуже занепало.

Недалеко від міста простяглися великі діброви, а саме місто, все біленьке, розташоване на білому скелястому острові. Коли я вже підходив до нього, море було залите таким гарячим сонцем, що не можна було дивитись на стіни: очі наче сліпли від білого сяйва. Навколо міста — море, і коли б гребля, місцями завширшки ледве чи не на добрий постріл з лука, не з’єднувала його з сушею, тоді до нього хіба тільки човном або кораблем можна було б добратись. Я не думав про те, щоб зупинитися в якійсь господі, а поспішав до пристані. Прийшовши туди, сів на самому березі і почав роздивлятися довкола, чи не побачу турецькі військові галери.

Біля берега було багато парусників і човнів, але всі невеликі, рибальські, що плавають лише вздовж морських берегів, а у відкрите море не виходять. Я купив хліба, сиру, винограду та інших фруктів, які тут на диво смачні й дешеві. Поївши, знову почав роздивлятися навкруги, чи не побачу десь Йована, але тому, що це був саме полудень, то людей майже не було: хто міг, той ховався під дах від нестерпної спеки. Знайшовши якийсь затінок, я ліг відпочити і поклав під голову свій вузлик, в якому не було нічого, крім львівського одягу, благенької білизни і того пістолета, який дав мені Вороба на дорогу.

Пополудні я знову вийшов на берег і став дивитися на море, велике, страшне, безмежне: перед цією безмірною величчю я, малий черв’ячок,