Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

Йован стояїв деякий час ніби замислившись, але мені здавалося, що він лише вдає, що замислився, а потім сказав:

— Це важко, дуже важко буде! З кимось іншим я навіть говорити не схотів би, бо це оправа небезпечна і загрожує смертю, але для такого чесного сина, як ти, з радістю зроблю все, що буде в моїй силі і на що спроможний мій розум. Давай же гроші!

— Йоване, — кажу, — вважайте, що гроші ці у вас у кишені, але я вчився в одного мудрого купця, який давав гроші тільки за готовий товар.

— Молодий, та мудрий, нехай же тобі аллах помагає,— буркнув Йован, зиркнувши на мене з під брів, що, мов два кущі, росли в нього над очима. — Тобі ніде тут переночувати, то я поведу тебе до своєї вбогої хатини: сиди там і чекай, і не показуйся ні в місті, ні на пристані, так, немовби тебе тут уже немає, і нікому не розказуй, що з Йованом маєш якусь справу, що знаєш Йована, що ти будь-коли в житті бачив його на власні очі; нікому, нікому не розказуй, бо занапастиш і мене, і свого батька, і себе. А я тим часом займуся твоїми справами.

Я не довіряв цьому потурмакові не лише тому, що Панько наказував мені бути з ним дуже обережним, але й тому, що сам починав угадувати його зажерливість і підступність, проте цей чоловік уже мав наді мною владу: він показав мені батька, і я переконався, що він має доступ на галеру. Отже, в мене не було іншого виходу, як і надалі триматися його, але бути обережним.

Пішов я з ним до його дому, в тісний провулок на кінці міста, де тільки самі турки жили. Там він завів мене до малої кімнатки і наказав чекати, а сам відразу ж побіг на пристань. Довго не було його, аж під вечір прийшов назад і від самого порога гукає:

— Аллах великий змилостивився над твоїм батьком. Я все уладнав, як ти хотів. Сьогодні ага забуде надіти твоєму батькові на ній кайдани, як це звичайно робить, нічним сторожам дуже захочеться спати, а той рибалка, що перевозив нас сьогодні на своєму човні, буде ніби випадково ловити рибу коло самої галери. Твій батько вскочить у рибальський човен, човен попливе з ним до умовленого місця, де недалеко є велика діброва, а там, у діброві, будеш ти і Йован з тобою. Аллах добрий, аллах усе зробить так, як я оце кажу тобі тепер.

Хоча до Йована у мене було дуже мало довір’я і я весь час боявся його зради, все-таки я так зрадів від цієї звістки, що кинувся до нього і з великою вдячністю поцілував йому руки, бо така вже вдача людська: легко повірить у те, чого бажає. Не раз закрадався мені в голову сумнів, і я починав роздумувати над тим, чи Йован, бува, не зрадить мене ганебно. Але тоді поставав у мене перед очима батько, — нещасний, змарнілий, замучений, який чекає смерті, мов визволення, і так затуляв собою весь світ і перед душею, і перед розумом моїм, що я наосліп ішов би і в продасть стрибав би, тільки б там на дні була хоч крихітка надії, що визволю батька.

Обговорили ми з Йованом, як це має відбутися. Він сказав, що все вже приготовано, ага підкуплений, рибалка найнятий, місце на узбережжі визначене, тому я повинен спокійно чекати, зібравшись у дорогу і відрахувавши гроші. Він прийде вночі за мною, і коли вже батько буде біля мене, тоді я повинен йому заплатити. Потім він проведе мене через ліс безпечною дорогою і тоді залишить нас самих. Далі ми вже повинні покладатися на бога і на себе, бо більшого він зробити не може. Я теж від нього нічого більшого не вимагав, покладаючись на милосердя боже, що коли ми з батькам будемо вже у чистім полі, то якось зуміємо сховатись, а пізніше — втекти в гори.

Йован знову пішов, а я, коли стемніло надворі, теж вибіг у місто, хоч він мені суворо заборонив це робити, купив баклагу вина, сушеної риби, хліба і дещо з фруктів, щоб мати їжу, бо хто знає, куди поведе нас дорога і коли зустрінемо добрих людей, які схотіли б нам допомогти. Коли я повернувся і відрахував умовлених двадцять п’ять дукатів, виявилося, що мені залишиться неповних три і що з цим треба буде пуститися в далеку дорогу. Ну, нічого. Якщо нам пощастить, то і з жебрачим києм безпечно, при здоров’ї додому повернемось.

Уже насувалася ніч, стало темно. Йован залишив мені запалений каганець. Я дістав свій молитовник і став читати молитви. Спав мені на думну медальйончик, подарований Мар’яїнкою Невчасівною: я зняв його з шиї і, зітхнувши, поцілував. У цей час мені здалося, ніби двері кімнатки відчинились і хтось тихенько ввійшов.

Оглядаюсь і бачу жінку, вдягнену так, як одягаються болгарські жінки, але обличчя її було закрите, було видно тільки лоб і очі. По цьому я міг пізнати, що вона була не християнка, а турецької віри. Підійшла вона до мене ближче і відкрила все обличчя. Тоді я помітив, що це старенька жінка, старша за мою матір, до того ж дуже стурбована і сумна. Жінка поглянула на мене уважно і приклала палець до уст, наказуючи мовчати; я і без цього не говорив нічого, чекаючи, поки вона сама заговорить. А вона взяла у мене з рук медальйончик із зображенням матері божої і, впавши на коліна, почала його зворушено цілувати, жалібно зітхаючи.

— У тебе є такий другий? — питає мене пошепки.

— Нема.

— А цього не даси?

— Не дам, бо поклявся, що не розстануся з ним, поки й житиму.

Жінка ще раз поцілувала медальйон, тяжко зітхнула, підвелась і віддала його мені.

— Добре робиш, дитино, — каже, — нехай тебе пресвята богородиця оберігає.

— А ви християнка? — питаю.

— Я в душі християнка, але католичка, бо я