Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

гяур[11], та я вже люблю тебе, як власного сина люблю. Та й як не любити такого молодця, який біжить з другого кінця світу рятувати батька! Сам аллах радується тобою. Бачиш, я гаджі,— продовжував він, указуючи на зелений тюрбан, яким була обв’язана його голова, — і ніякому гяурові я б не допоміг, а тобі допоможу!

І почав стискати мені руки, і по обличчю гладити, і сльози з своїх очей витирати, так що я вже готовий був повірити, що це чесна душа, хоч і турецької віри, і що Панько несправедливо вважав його зрадником.

— Нічого від тебе не хочу, — говорив далі Йован, — я ще тобі дав би, коли б мав! Але треба старшому на цих галерах дати бакшиш[12], а він, той ага, — великий пан, будь-чого не візьме, на срібло навіть не подивиться!

Я вийняв з гаманця один цекін і хочу дати йому, а він на це:

— Мало! Треба два, — і жадібним оком позирнув на гаманець.

Я мусив дати йому й другий. Він одразу дуже швидко побіг до малих човнів — каяками вони називають їх, пошварготів по-турецьки щось з веслярем і киває мені, щоб я йшов. Човен підплив до берега, ми посідали в нього і попливли до галер. Біля першої галери Йован почав гукати. На його поклик вийшов якийсь здоровенний турок з суворим поглядом, чорний, як негр; за поясом у нього стриміли ножі й пістолети, а при боці висіла широка крива шабля.

Вони розмовляли про щось між собою, а я, не розуміючи їх мови, дивився тим часом на галеру і на нещасних невільників біля весел. Кожний з них був голий, по пояс і прикутий ланцюгом до корабля. Бідолахи сиділи мовчки, понуривши голову, дивилися перед собою, як натомлена худобина, коли їй після роботи дозволяють відпочити і не ляскають над нею батогом. В одних — голови були зовсім побриті. Це — злочинці, яких засуджено на все життя на галери до весла. інші були лише пострижені. Це — бранці-християни. Мого батька між ними не було, але я бачив тільки один бік галери, а на другому було стільки ж інших гребців, яких звідси не видно.

Нарешті, старший турок дозволив нам піднятись на галеру. Ми підпливли так близько, що наш човен аж стукнувся об борт корабля. Тоді нам спустили драбинку, щоб по ній дістатися на палубу. Лізу я ото по драбинці і дивлюся вгору перед собою, коли бачу посередині високий поміст, а на ньому якийсь чоловік з великою бородою, в нужденному, поганому одязі, щось теше сокирою. Коли я був уже на останньому щаблі драбини, цей чоловік, якого я досі міг бачити лише збоку, раптом повернувся до мене обличчям. О боже! То був мій тато! Я скрикнув і мало не впав у море.

Я скочив з драбинки на палубу корабля і, хоч відчував, що Йован, який ішов позаду, схопив мене за свитку і намагався задержати, кинувся, як стріла, на поміст до батька і, обіймаючи його за коліна, голосно заплакав:

— Тату! Тату!

Батько здригнувся і випустив сокиру з рук. Стояв німий, наче скам'янілий. Дивився на мене широко розкритими очима, які від раптового здивування були ніби мертві й скляні, ворушив устами, мовби щось хотів сказати і не міг: лише ковтав повітря і важко дихав. Я почав цілувати йому руки.

— Це я, Ганусь, це я, тату! — кажу йому. — Чи ти впізнав мене?

У батька сльози потекли з очей. Ці сльози, мабуть, вивели його з отупіння: він обняв мене обома руками за голову і прошепотів:

— Свята діво! Це ж ти, Гануську! Це ж ти, тут… ось тут?

і раптом з великим страхом в очах додав:

— Дитино нещасна, то й тебе взяли?

— Не взяли мене, тату, — кажу, — я сам прийшов сюди! Я вільний; прийшов, щоб забрати тебе звідси!

Тільки-но я сказав ці слова, як старший турок схопив мене за плечі і, з великою злістю щось крикнувши, кинув на палубу. Йован одразу схопив мене за руку і потяг за собою.

— Йди, йди звідси! — говорив він мені.— На другій галері сам паша, зараз він і сюди прибуде. Хай аллах боронить, щоб він застав, нас тут!

Я не встиг нічого сказати, як він уже штовхнув мене на драбинку, а суворий турецький ага з мечем у руці кричав, щоб ми забиралися геть з корабля, поки живі й цілі. Ми вскочили в човен і швидко допливли до берега. Тут я ледве опам’ятався і кажу скоріш до себе, ніж до Йован а, який стояв біля мене:

— Дякувати богові, мій батько не з тих засуджених, що веслами загрібають, а лише теслярством займається!

— У цьому якраз і нещастя, — відповідає Йован, — велике нещастя! Бо коли б він був біля весла, тоді б його за малі гроші можна було визволити. Але він знає теслярське ремесло. Значить, за нього вимагатимуть силу золота, а може, й зовсім не візьмуть викупу: корабельних майстрів наші дуже цінять.

Я згадав, як батько переказував через отця Бенігнуса, що за нього жадають п’ятсот твердих талярів викупу, та й кажу:

— Боже милосердний, значить мій батько мусить смерті чекати, бо тільки вона його викупить з цієї земної муки.

— Аллах великий, — відповідає Йован, — батька не можна викупити, але добрих людей можна підкупити. Нехай твій батько втече.

— Як же він утече, коли це — плаваюча фортеця? Йоване, що маю, оддам вам, але, ради бога, порадьте, що робити!

— А що ж у тебе є? Що ти можеш дати?

— Дам двадцять дукатів тому азі, що є головним вартовим над невільниками, а п’ять дукатів вам за ласку,