Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

Я вирішив найняти чоловіка, який допомагатиме мені у пошуках. У Порт-Матюрені мені сказали про ферму родини Кастель, що стоїть за корпусами телеграфної компанії, там я напевне знайду потрібну людину.

Дістаюся берега Англійської затоки, коли сходить сонце. У вранішній прохолоді — запах моря, усе мені здається новим, іншим. Сонце над пагорбами напрочуд ніжного рожевого кольору, море сяє, наче смарагд. У світлі сходу сонця дерева і пальми вакоа виглядають загадково.

Як я міг так швидко забути цю красу? Піднесення, яке відчуваю цього разу, не схоже на лихоманку, яка зробила мене божевільним і примусила бігати долиною. Тепер я знаю, навіщо прибув: шукати сили, більшої за мою, спогад про яку розпочався ще до мого народження. Вперше за довгі місяці мені здається, що Лаура стала ближче до мене, що відстань, яка розділяє нас, більше не має значення.

Я думаю про неї, заручницю будинку у Форест-Сайді, дивлюся на краєвид зі світанком, аби долучити її до цієї краси і цього спокою. Пригадую гру, в яку ми інколи грали на горищі нашого будинку у Букані — кожен у темному кутку горища зі старим розгорнутим номером Illustrated London News намагається переслати іншому картинку чи слово за допомогою думки. Чи виграє Лаура у цій грі, як вона завше вигравала колись? Надсилаю їй усе це — чистий краєвид з наче вирізаними на тлі рожевого неба пагорбами, смарагдове море, вітер, плавний політ морських птахів, що з бухти Ласкара прямують на схід сонця.

Близько полудня, піднявшись до Вершини Командора, у зруйновану Вежу Корсара, я помічаю рів. Я не міг його бачити з дна долини через купу каміння, яка затуляє вхід до нього. Під сонцем у зеніті чітко розрізняю глибоку рану, яку він залишив на східному схилі пагорба.

Ретельно позначаю його розташування на мапі, прикинувши відстань до дерев у долині. Потім іду побалакати з фермером неподалік від корпусів телеграфу. Його ферма, коли я її побачив, звернувши з дороги на Порт-Матюрен, радше нагадує якийсь ненадійний прихисток від вітру і дощу, що ховається в низинній частині ділянки. При моєму наближенні з гарчанням підводиться якась темна потвора, напівдика свиня. За нею виходить собака з вищиреними іклами. Я пригадав давні уроки Дені, які він давав у полях, патик, камінь тут не допоможуть. Треба два камінці: один кидаєш, іншим погрожуєш. Пес відступає, але перекриває вхід до будинку.

— Пане Кастель?

Виходить чоловік з оголеним торсом у рибацьких штанях. Це високий і міцний негр з різкими рисами обличчя. Він відганяє собаку, запрошує увійти.

Ферма всередині темна, закіптюжена. Всі меблі — стіл і два стільці. У глибині єдиної великої кімнати жінка, одягнена у вицвілу сукню, порається по господарству. Поруч з нею бавиться дівчинка зі світлою шкірою. Пан Кастель пропонує мені сісти. Він продовжує стояти, чемно слухає, поки я пояснюю йому, чого я хочу. Киває головою. Час від часу він допомагатиме мені, а його прийомний син Фріц щодня носитиме мені їжу. Він не запитує, навіщо ми копатимемо землю. Не задає жодного запитання.

Сьогодні по обіді я вирішив продовжити пошуки південніше у верхній частині долини. Покидаю прихисток під тамариндом, де зараз став табором, іду вверх проти течії Очеретяної річки. Річка, яка є видимим проявом підземної ріки і петляє по піщаному руслу, утворюючи звивини, острівці, насправді — лише тоненький струмок. Вище він тече серед урочищ, викладених чорними валунами. Я вже зовсім близько від гірських масивів. Рослинности мало, лише колючі чагарники, акація і, звичайно ж, вакоа з гострим шаблеподібним листям.

Тиша тут густа, і я іду, намагаючись не шуміти. Біля підніжжя гір струмок розгалужується на численні ручаї серед сланцевих і лавових ровів. Раптом небо хмариться, починається дощ. Краплі великі й холодні. Вдалині, зовсім на краю долини, видно затягнуте грозою море. Зі свого сховку під тамариндом я дивлюся, як на вузьку долину насувається дощ.

Потім бачу її, дівчину, яка врятувала мене того дня, коли я марив від спраги і втоми. У неї дитяче обличчя, але вона висока і струнка, одягнена у коротку спідничку, які носять манафські жінки, і у рвану сорочку. У неї довге кучеряве волосся, як у індіанок. Вона йде через долину, нахиливши голову від дощу. Прямує до мого дерева. Я знаю, що вона мене ще не бачить, боюся миті, коли вона мене помітить. Вона закричить від страху і втече? Дівчина рухається безшумною пружною ходою тварини. Зупиняється, аби подивитися в бік тамаринду, помічає мене. За якусь мить на її гладенькому обличчі з’являється тривога. Вона заклякає на одній нозі, спершись на свій довгий гарпун. Мокрий одяг обліпив її тіло, а довге чорне волосся робить світлішим мідний відтінок її шкіри.

— Добрий день!

Я сказав це, аби розвіяти напружену тривогу, яку запанувала між нами. Зробив крок до неї. Вона не ворушиться, лише дивиться на мене. Дощова вода тече по її чолу, по щоках, уздовж волосся. Я бачу у неї в руках шматок ліани, на якому нанизані риби.

— Ви ходили по рибу?

Мій голос лунає дивно. Вона розуміє, що я кажу? Дівчина підходить до тамаринду, сідає на корінь, ховаючись від дощу. Її обличчя повернуте у бік гір.

— Ви живете в горах?

Вона киває головою. Питає своїм співучим голосом:

— Це правда, що ви шукаєте золото?

Я здивований, менше запитанням, більше — мовою. Вона розмовляє французькою майже без акценту.

— Хто вам таке сказав? Так, я шукаю золото, це правда.

— Знайшли?

Я сміюсь.

— Ні, ще не знайшов.

— І ви вважаєте, що тут є золото?

Її запитання смішить мене.

— А чому ви в це не вірите?

Вона дивиться на мене. Її обличчя спокійне, без страху, доросле.

— Тут усі такі бідні.

Вона ще раз повертає голову в бік гори Лімон, яка зникла у дощовій хмарі. Якийсь час ми мовчки дивимося, як іде дощ. Я бачу її мокрий одяг, довгі худі ноги прямо на землі.

— Як вас звати?

Я запитав майже не думаючи, можливо, аби ще затримати цю дивну юнку, яка незабаром зникне за горою. Вона дивиться на мене своїми глибокими темними очима, наче думає про інше. Нарешті каже:

— Мене звуть Ума.

Підводиться, бере ліану з рибою і йде вздовж струмка під дощем, який слабшає. Я бачу, як її струнка постать перестрибує з каменя на камінь, схожа на сарну, вона зникає у хащах. Усе сталося так швидко, що я починаю думати, чи не наснилася