Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
Покінчивши з підготовчими роботами, щодня в обід іду до китайця їсти рис з рибою. Він знає, що я відбуваю, і після завершення обіду підходить до мого столу. Не ставить запитань стосовно мого від’їзду. Як більшість людей, з якими я зустрічався на Родриґесі, він гадає, що я збираюся мити золото в гірських струмках. Я й не збирався спростовувати цих чуток. Кілька днів тому, коли я кінчав вечеряти у цій самій залі, двоє місцевих чоловіків захотіли побалакати зі мною. Вони одразу відкрили маленьку шкіряну торбинку і висипали переді мною на стіл трохи чорної землі, перемішаної з блискучими крупинками. — «Це золото, пане?» — Я його одразу впізнав, завдяки урокам батька, мідний пірит, який обманув стількох дослідників і який через нього називають «золотом дурнів». Обидва чоловіки з тривогою дивилися на мене при світлі гасової лампи. Мені не хотілося розчаровувати їх надто сильно: «Ні, це не золото, але це означає, що невдовзі ви його знайдете». Я їм порадив також мати при собі флакон царської води[29], аби більше не помилятися. Вони пішли не зовсім задоволені, забравши свою шкіряну торбинку. Саме таким чином я зажив репутації старателя.
Після обіду сідаю в двоколісний возик, запряжений конем, який найняв для подорожі. Візничий, старий життєрадісний негр, повантажив мою скриню і реманент, я сів поруч з ним, і ми поїхали порожніми вулицями Порт-Матюрена до Англійської затоки. Спочатку ми їхали вздовж Хітченз Стрит, потому піднялися по Барклі-Стрит до будинку губернатора. Опісля повернули на захід, минули собор і склад у володінні Рафо. Чорношкірі діти якусь мить біжать за візком, потім втомлюються і в порту стрибають у воду. Проїжджаємо дерев’яним мостом через річку Ласкар. Щоб захиститися від сонця, насуваю на очі великий манафський капелюх, але не можу не уявити собі дзвінкий сміх Лаури, якби вона побачила мене з цією стріхою на голові, у хиткому возику, поруч зі старим негром, який кричить на віслюка, аби примусити того рухатися.
Коли ми дістаємося вершини піку Венери, що над корпусами телеграфу, візничий знімає скриню й інший реманент, а також джутові мішки з провіантом. Засунувши у кишеню платню за перевезення, він зникає, побажавши талану (всюди ця леґенда про золотошукача), я залишаюся сам на краю кручі з усіма своїми пожитками в тиші, сповненій шелесту вітру, з дивним відчуттям, що мене висадили на березі безлюдного острова.
Сонце сідає за пагорбами на заході, і в долині Очеретяної річки одразу видовжуються тіні, збільшуються дерева, гострішим стає листя вакоа. Зараз я відчуваю неясну тривогу. Мені лячно спускатися вглиб цієї долини, наче вона була забороненим володінням. Непорушно стою на кручі, дивлюся на той краєвид, який бачив першого дня.
Сильний вітер примушує мене розпочати спуск. На півдорозі я помітив кам’яну платформу, там я знайду прихисток від нічного холоду і дощу. Саме там я вирішив отаборитися вперше, завдавши на плече свою важку скриню, спустив її туди. Попри пізню годину, сонце на схилі припікає, я спускаюся на платформу, увесь мокрий від поту. Довго відпочиваю перед тим, як повернутися за лопатою, кайлом, мішками з провізією і парусиною, з якої зроблю намет.
Платформа нагадує балкон, що тримається на купі великих уламків лави, що зависли над порожнечею. Утворення поза сумнівом дуже давнє, тому що на ньому ростуть високі вакоа, їхні корені навіть розщепили вертикальні стіни гори. Трохи далі вгору по течії річки на схилі пагорба помічаю такі самі платформи. Хто збудував ці балкони? Я думаю про тих давніх матросів, про американських китобоїв, що висаджувалися тут, аби закоптити китове м’ясо. Не можу не уявити появи Корсара, якого щойно відшукав. Можливо, це він наказав спорудити такі спостережні пункти, аби краще наглядати за муруванням кам’яної кладки, у лабіринтах якої він вирішив заховати свій скарб!
Знову відчуваю запаморочення, лихоманку. Поки я сную вперед і назад схилом пагорба, переносячи свій вантаж, раптом, углибині долини серед сухих дерев і пальм вакоа зринають тіні — вони рухаються ланцюжком, наче виходять з моря, зігнувшись під важкими лантухами, з кайлами прямують до вкритих сутінками західних пагорбів!
Серце калатає, по обличчю стікає піт. Я мушу лягти на землю на вершині скелі, дивлячись у жовте призахідне небо, щоб угамувати серцебиття.
Швидко насувається ніч. Поспішаю розбити табір, поки не спуститься пітьма. Біля русла річки знаходжу уламки дерев, залишених повінню, а також гілля для вогнища. З товстих гілок роблю імпровізоване склепіння для намету, до якого прив’язую парусину. Підпираю всю конструкцію кількома великими каменями. Коли все вже готове, у мене забракло сил розкласти вогнище, вдовольняюся тим, що згризаю, сидячи на платформі, кілька морських бісквітів. Миттєво настає ніч, затоплює пітьмою долину піді мною, стирає море і гори. Холодна кам’яна ніч, без зайвих звуків, лише зі свистом вітру в чагарях, тріском каміння, яке стискається після денної спеки і з далеким гуркотом хвиль на рифах.
Попри втому і холод, який примушує мене здригатися, мені радісно, що я тут, у цьому місці, про яке так довго мріяв, навіть не уявляючи, де його шукати. Відчуваю постійний внутрішній трепет, чекаю з розплющеними очима, вдивляючись у ніч. Світила повільно сповзають на захід, опускаються до невидимого виднокраю. Позаду за наметом дме сильний вітер, наче я ще не завершив своєї мандрівки. Завтра я прокинуся тут, побачу, як зникають тіні. Щось чи хтось чекає на мене. Заради того, аби його знайти, я прибув сюди, заради цього покинув Мем і Лауру. Я мушу бути готовим до будь-чого, що має з’явитися в долині на краю світу. Заснув на вході до намету, спершись спиною на камінь, вдивляючись у чорне небо.
Уже давно я в долині. Кілька днів чи місяців? Мені слід було запровадити календар, як Робінзон Крузо, роблячи зарубки на стовбурі сухого дерева. У цій самотній долині я
