Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
«Для першої віхи візьмете один камінь пжт
Взяти ще один під номером 2 V, ним позначити зюйд-норд,
Цоколь — так само.
А від східного джерела зробити кут, наче від якірного кільця
Мітка на березі біля джерела
Для е/о зверніть ліворуч
Аби там кожне з мітки BnShe
Там потріть проти фарватеру, під чим знайдете що думаєте.
Шукайте :: S
Зробити х — 1 до м від діагоналі у напрямку
Вершини Командора».
Наразі я сиджу на руїнах Вершини Командора, а сутінки вже заповнюють долину. Я більше не відчуваю ні втоми, ні поривів холодного вітру, ні самотности. Я щойно знайшов першу мітку невідомого Корсара.
Днями, які настали після відкриття Вершини Командора, я обстежував долину з шаленством, що іноді межувало з божевіллям. Згадую (хоча спогади туманні й втікають, наче сон) про ті спекотні дні під квітневим сонцем у період великих ураганів як про стрімке падіння у вертикальну порожнечу, про опіки повітрям, коли мої груди приймали той тягар страждання. Від світанку до сутінок я — суцільна хода від сонця до неба, від самотніх пагорбів на сході до гір, які здіймаються у центрі острова. Пересуваюся за сонцем, по колу, з кайлом на плечі, помічаючи теодолітом опуклості ландшафту, які стають моїми власними реперами. Бачу, як тіні від дерев повільно обертаються, видовжуються на землі. Спека дошкуляє крізь одяг, вона продовжує спалювати мене і ночами, заважає спати, змішується з холодом, що піднімається від землі. Деякими вечорами я такий втомлений від ходіння, що засинаю там, де мене настигає ніч, між двома уламками лави, сплю до ранку, поки голод і холод не розбудять мене.
Якось уночі прокинувся в долині і відчув на собі дихання моря. На обличчі й очах ще лежить сліпуча пляма сонця. То була ніч чорного місяця, так колись казав батько. Зірки всіяли небо, я озираюся, охоплений цим божевіллям. Голосно розмовляю, кажу: я бачу схему, вона тут, я її справді бачу. План невідомого Корсара — не що інше, як контур Південного Хреста і його «супутниць — нічних красунь». На безмежному просторі долини бачу, як сяють вулканічні камені. Вони спалахнули серед тіні з порохів наче зірки. Іду до них, широко розплющивши очі, обличчям відчуваю тепло їхнього світла. Спрага, голод, самотність нуртують у мені все сильніше й сильніше. Чую, як хтось промовляє до мене голосом батька. Спочатку це мене заспокоює, потім я здригаюся, бо помічаю, що це я сам розмовляю. Аби не впасти, сідаю на землю, під тим розлогим тамариндом, що вдень надає мені прихисток. Від лихоманки тілом прокочуються хвилями судоми, я відчуваю, як у мене проникає холод землі і простору.
Скільки часу я там провів? Коли розплющую очі, спочатку бачу над собою листя тамаринду, крізь яке пробиваються сонячні зайчики. Лежу між корінням. Біля мене чорношкірі дитина і дівчина, вбрані у лахміття, як манафи. У руках дівчини ганчірка, яку вона викручує, аби з неї мені на губи капала вода.
Вода тече до рота на розпухлий язик. Від кожного ковтка мені боляче.
Дитина кудись іде, згодом повертається з ганчіркою, змоченою у воді. Я знову п’ю. З кожною краплею моє тіло пробуджується, повертається біль, але це добра ознака.
Дівчина розмовляє з хлопчиком креольською, яку я ледве розумію. Я залишаюся сам з молодою манафкою. Коли я силкуюся підвестися, вона допомагає мені сісти. Мені хочеться щось сказати їй, але язик не слухається. Сонце високо в небі, я відчуваю спеку, яка вже опустилася на долину. За межами тіні старого тамаринду краєвид сліпучий, безжальний. Від думки, що я маю перетнути цю смугу світла, мене нудить.
Дитина повертається. Несе в ручці солоне печиво з перцем, простягає його мені так підкреслено по-дитячому, що мені стає смішно. Повільно їм печиво, і від перцю у моїй хворій ротовій порожнині стає добре. Тим, що ще залишається, ділюся з дівчиною і хлопчиком. Але вони відмовляються.
— Де ви живете?
Я це сказав не креольською, але манафка, здається, зрозуміла мене. Вона показала на високі гори. Гадаю, вона сказала:
— Там, на горі.
Це справжня манафка, мовчазна, обачна. Відтоді як я підвівся і сів, вона стала оддалік, будь-якої миті готова втекти. Дитина теж віддалилася, потай дивиться на мене.
Раптом вони йдуть геть. Мені хочеться гукнути їх, затримати. Вони перші люди, яких я побачив за багато місяців. Але навіщо їх гукати? Вони йдуть неквапно, але не озираються, перестрибують з камінця на камінець, зникають у хащах. За якусь мить я помічаю їх на західному схилі, вони нагадують кіз. Мої рятувальники зникли в долині.
Я залишаюся в тіні тамаринду до вечора, майже не рухаючись. Великі чорні мурахи невтомно і марно метушаться вздовж коренів. Під кінець дня я чую крики морських птахів, які перетинають небо над Англійською затокою. Дзижчать комарі. З обачністю старого починаю переходити через долину, дістаюся до табору. Завтра вирушу до Порт-Матюрена, аби зачекати на перший корабель, що виходить у море. Може, це буде Зета?
Потім я лежав у шпиталі в Порт-Матюрені, далеко від Англійської затоки. Тими днями головний лікар Кемаль Буду сказав лише ці слова: «You could have died of exposure»[30]. Виснаження, це слово засіло в мені, гадаю, жодне інше не може краще виразити те, що я відчув тієї ночі, перш ніж манафські діти дали мені напитися. Однак я не можу наважитися поїхати звідси. Це стало б жахливою поразкою — будинок у Букані, все наше життя будуть втрачені для мене і для Лаури назавжди.
Отож того ранку до схід сонця я покидаю готель Порт-Матюрена і повертаюся до Англійської затоки. Цього разу мені не потрібен візок, усі мої речі
