Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

Зараз я біля підніжжя чорної кручі, шукаю прохід. Стіна така стрімка, що я мушу тримати лампу зубами, аби підійматися. Таким чином дістаюся до карниза, що на півдорозі і починаю шукати мітку, пересуваючись по скелі, яка обсипається. У світлі лампи базальтова стіна виглядає страхітливо, пекельно. Кожна заглибина, кожна тріщина примушує мене здригатися. Так я обходжу весь карниз до рову, який відділяє цей кряж від стрімкої скелі, що височить над морем. Пориви холодного вітру, гуркіт зовсім близького моря, вода, що стікає по обличчю, стомлюють мене. Я вирішую спускатися, виснажений, помічаю широку скелю над собою, знаю, що мітка там, я певен цього. Це єдина скеля, яку видно з будь-якої точки долини. Аби дістатися до неї, мушу зробити гак, пройти по обвалу. Коли я нарешті опиняюся біля скелі з морською лампою в зубах, я бачу якірне кільце. Воно таке чітке, що його видно і без лампи. Його краї такі гострі на дотик, наче були вибиті тільки вчора. Чорний камінь холодний, слизький. Трикутник, повернутий догори, проти якірного кільця на заході. Він нагадує таємниче око, що дивиться з протилежного боку часу, вічно споглядає інший схил долини, вперто, щодня, щоночі. Дрижаки судомлять тіло. Я торкнувся таємниці, яка більша і сильніша за мене. Куди вона приведе мене?

Опісля я жив у стані пробудженої мрії, у ній голоси Лаури і Мем на веранді в Букані переплелися з посланням Невідомого Корсара, а летка постать Уми крізь чагарі підіймалася вгору краєм долини. Самотність діймає мене. Крім юного Фріца, я нікого не бачу. Та й він став приходити рідше. Вчора чи позавчора, вже й не знаю, поклав казан з рисом на камінь перед табором, потім пішов, спустившись західним схилом, не відповівши на мої крики. Наче я налякав його.

На світанку, як завжди, я пішов до гирла річки. Взяв усе необхідне для купання, бритву, мило, зубну щітку, білизну, яку треба було випрати. Приладнавши дзеркало на камені, почав голитися, потім підрізав волосся, що сягало плечей. Побачив у дзеркалі своє худе, чорне від сонця обличчя, очі з гарячковим блиском. Ніс, який у всіх чоловіків родини Л’Етанґ тонкий, з горбинкою, ще більше підсилював розгублений, майже голодний вираз, і я вже знаю, якщо й далі йтиму по його слідах, усе більше й більше буду походити на Невідомого Корсара, що колись мешкав у цих краях.

Мені подобається тут, в гирлі Очеретяної річки, де прямо на пляжі починаються дюни, де чути зовсім близьке море, його повільне дихання, коли крізь молочай і очерет поривами налітає вітер і примушує пальми рипіти. Тут на світанку світло таке ніжне, таке спокійне, а вода гладенька, наче дзеркало. Коли я закінчив голитися, викупався і виправ білизну і вже збирався повертатися в табір, я побачив Уму. Вона стояла біля річки з гарпуном у руці і не криючись роздивлялася мене, в її погляді було щось глузливе. Я часто сподівався побачити її тут, на березі, під час відпливу, коли вона повертається з рибної ловлі, однак сьогодні я здивувався, стою непорушно, а з мокрої білизни мені на ноги стікає вода.

У світлі дня, що починається біля води, вона ще краща, її блузка і спідничка намокли у морській воді, її мідне обличчя, волосся кольору лави блищать від соли. Вона теж стоїть, одна нога випростана, а тіло нахилене на ліве стегно, в правій руці вона тримає очеретяний гарпун з вістрям з чорного дерева, ліва рука впирається у праве плече, прикрите мокрим одягом — справжня антична статуя. Я стою і дивлюся на неї, не наважаюся заговорити, мимоволі думаю про Наду, таку гарну і таку загадкову, таку, якою вона колись нам здавалася на сторінках старих газет, у півтемряві горища нашого будинку. Роблю крок уперед і відчуваю, що розвіяв чари. Ума повертається і сягнистими кроками йде вздовж русла річки.

— Зачекайте! — Я вигукую це, не подумавши, наздоганяючи її.

Вона зупиняється, дивиться на мене. В її очах бачу занепокоєння, недовіру. Мені хочеться заговорити, аби затримати її, але я вже так давно ні з ким не розмовляв, що мені бракує слів. Хочеться сказати їй про сліди, які я знайшов, на березі, ввечері, до припливу. Але вона сама звертається до мене. Запитує своїм співучим глузливим голосом:

— Знайшли нарешті золото?

Я хитаю головою, а вона сміється. Присідає навпочіпки трохи оддалік, на вершині дюни. Аби сісти, пропускає спідницю між стегнами рухом, якого я ніколи не бачив у жодної жінки. Спирається на гарпун.

— А ви щось упіймали?

Вона, своєю чергою, хитає головою.

— Ви повертаєтеся додому, на гору?

Вона дивиться на небо.

— Ще рано. Я ще спробую на косі.

— Можна мені з вами?

Вона підводиться, не відповідаючи. Потім обертається до мене:

— Ходімо.

Іде, не чекаючи на мене. Швидко крокує по піску своєю ходою тварини, з довгим гарпуном на плечі.

Я кидаю клунок з мокрою білизною на пісок, не переймаючись, що вітер може знести його. Біжу слідом за Умою. Наздоганяю її біля моря. Вона йде вздовж хвиль, які накочуються на берег, очі прикуті до морської просторіні. Мокрий одяг від вітру липне до її стрункого тіла. У ще сірому світлі ранку пролітають мої друзі-птахи, курличуть зі звуком торохкала.

— Ви любите морських птахів?

Вона зупиняється, вказуючи рукою на них. Її обличчя сяє від світла. Вона каже:

— Вони гарні.

В очереті на краю берега босонога дівчина спритно, не напружуючись, стрибає на гострі шпичаки очерету. Косою іде до глибокої, кольору блакитної криці, води. Коли я підходжу до неї, вона робить мені знак зупинитися. Її висока постать нахиляється над водою з піднятим гарпуном, вона вдивляється у глиб біля коралової банки. Довго стоїть геть нерухома, потім раптом витягується вперед і зникає під водою. Я дивлюся на поверхню, шукаю буруна, хвилю, тінь. Коли вже зовсім не знаю, куди дивитися, захекана дівчина виринає за кілька сажнів від мене. Повільно підпливає, кидає на очерет прохромлену рибину. Виходить з води з гарпуном, обличчя бліде від холоду. Каже:

— Там є ще одна.

Беру гарпун і теж в одязі впірнаю в море.

Під каламутною водою бачу дно, між водоростями виблискує луска. Хвилі на кораловому рифі тривожно гуркочуть. Пливу під водою до коралів, притискаючи до тіла гарпун. Двічі обгинаю корали, але нічого не бачу. Коли виринаю на поверхню, Ума перехиляється