Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
Ума також хоче побачити знаки, які я приніс: уламки лави різної форми, обсидіан, камені з окам’янілими рештками тварин. Вона бере їх до рук, уважно роздивляється, наче вони чарівні. Інколи й вона приносить мені дивні речі, які знайшла сама. Якось вона принесла камінь кольору металу, гладенький і важкий. Метеорит — і від доторку рук до цього тіла, що впало з неба, можливо, мільйони літ тому, від його таємниці мене аж тіпнуло.
Тепер майже щодня Ума приходить до Англійської затоки. Чекає в затінку дерева на гірському пасовиську, поки я вимірюю відстані чи копаю пробні ями, вона боїться, що шум може привернути увагу когось із сусідів. Багато разів приходили юний Фріц з фермером Беґе, вони допомагали мені копати ями в гирлі річки. Цими днями Ума не з’являється, але я знаю, що вона десь поблизу, сховалася за деревом, у прихистку, завдяки кольору своєї шкіри зробилася непомітною. Разом з Фріцом я ставлю віхи. З очерету, який я приготував для цього заздалегідь, треба робити ці мітки кожні сто кроків, аби прокласти прямі. Потім підіймаюся долиною вище, до знаків, які знайшов, до каменів, позначених кутами, до куп каміння, розташованого трикутником тощо, продовжую прямі за допомогою теодоліта, аби вписати їх всередину висхідного кола (сітки Корсара). Сонце припікає, від нього виблискують чорні камені. Час від часу гукаю юному Фріцові, аби він ішов до мене з іншою віхою. Примруживши очі, я можу окинути поглядом усі лінії, які сходяться на руслі Очеретяної річки, з’являються вузли, де я зможу зробити пробне зондування.
Пізніше з Францом ми викопаємо ями на західному пагорбі біля підніжжя піку Командора. Земля там тверда і суха, наші кайла одразу натикаються на базальтову скелю. Щоразу, коли я розпочинаю копати пробну яму, я просто згораю від нетерпіння. Невже ми нарешті знайдемо знак, слід, залишений Корсаром, можливо, початок «кладки»? Стосовно скарбу, якось уранці, коли ми з Фріцом копали біля підніжжя пагорба, раптом з-під моєї лопати у піщаному ґрунті швидко покотилася якась куля, що я її через свою манію прийняв за череп моряка, похованого у цьому місці. Це щось котиться по піску і раптом виставляє лапи і клішні! Це великий земляний краб, якого я розбудив лопатою. Юний Фріц, спритніший за мене, ударом лопати убиває його. Радий, він кидає роботу, іде по казан і воду і, розвівши ватру, готує з цього краба вишукану юшку!
Увечері, коли сонце на спаді, а долина мовчазна і спокійна, я знаю, що Ума недалеко. Я відчуваю її погляд, який стежить за мною з висоти пагорбів. Інколи я її кличу, кричу і чую відлуння, яке несе її ім’я над долиною: «У-ма-а!»
Її погляд одночасно близько і далеко, наче погляд птаха, що летить, тінь якого помічаєш тільки тоді, коли він на мить затуляє сонце. Навіть якщо я довго не бачу її через Фріца Кастеля чи Беґе (тому що жодна манафська жінка не показується перед мешканцями узбережжя), мені подобається відчувати на собі її погляд, знаючи, що вона у долині.
Можливо, усе це належить їй, і вона, як і її одноплемінники манафи, справжня власниця долини. Вона вірить у скарб, який я шукаю? Інколи, коли денне світло ще не дуже сильне, мені здається, що я бачу, як вона разом із Шрі йде серед уламків лави, нахиляється, аби подивитися на камінь, наче на ньому є невидимий слід.
Чи йде вздовж річки до гирла, до берега, об який б’ється море. Стоячи над прозорою водою, вона дивиться на виднокрай, за коралові рифи. Я підходжу до неї, теж дивлюся на море. Її обличчя напружене, майже сумне.
— Про що ти думаєш, Умо?
Вона підстрибує, повертає до мене обличчя і сповнені суму очі. Каже:
— Ні про що, я думаю лише про неможливі речі.
— Які неможливі речі?
Але вона мовчить. Потім з’являється сонячне світло, все довкола набуває свого справжнього вигляду. Ума непорушно стоїть на холодному вітрі, річкова вода тече у неї між ногами, відштовхує гребінь припливу. Ума трусить головою, наче хоче прогнати збентеження, бере мене за руку і тягне до моря.
— Ходімо ловити кальмарів.
Бере довгий гарпун, який встромила в дюну серед очерету. Ми йдемо на схід, туди, де берег ще темний. Русло Очеретяної річки викривляється за дюнами і з’являється зовсім близько від чорної кручі. Оберемки очерету стоять прямо на березі моря. Коли ми наближаємося, хмари крихітних пташок сріблястого кольору злітають з цвіріньканням: фіть! фіть!
— Тут живуть кальмари, тут вода тепліша.
Вона іде до очерету, потім раптом знімає сорочку і спідницю. Її тіло сяє у сонячному світлі, високе і струнке, кольору темної міді. Вона заходить у море, на скелі, зникає під водою. На мить з’являється її рука з довгим гарпуном, а потім залишається лише морська поверхня, легенькі хвилі. За кілька хвилин розступається вода й Ума з’являється так, як зникла — вислизає. Підходить до мене, знімає кальмара, з якого капає чорнило, перевертає його. Дивиться на мене. У ній нема збентеження, лише сама дика краса.
— Ходімо!
Я не вагаюся. Теж скидаю одяг і пірнаю у холодну воду. Раптом я пригадую, що давно втратив, те море біля Тамарен, де ми з Дені, голі, плавали напереріз хвилям. Те відчуття свободи, щастя. Я пливу під водою майже над самим дном з розплющеними очима. Біля скель помічаю Уму, яка у западині розмахує своїм гарпуном і здіймає хмару чорнила. Разом ми спливаємо на поверхню моря. Ума, спочатку перевернувши його, кидає на берег другого кальмара. Простягає мені гарпун. На її обличчі сяє усмішка, у неї трохи хрипке дихання. Я, своєю чергою, впірнаю під скелі. Не наздоганяю першого кальмара, але прохромлюю другого на піщаному дні в ту мить, коли він, випустивши чорнило, відскакує назад.
Ми пливемо вдвох у прозорій воді лаґуни. Коли опиняємося біля коралових рифів, Ума пливе вперед, зникає так швидко, що я не встигаю за нею. З’являється за мить з рибиною на
