Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

— В яру давно нема води. Фонтан засох.

Вона каже про джерело «фонтан», по-креольському. Каже це спокійно, наче я шукав у яру воду.

Вранішнє світло виграє на камінні, на листі дерев. Ума з казаном пішла до річки по воду, зараз варить кашу з борошна, кір, за рецептом індійських жінок. Коли каша готова, вона накладає мені страву в емальовану миску. Сама дістає її пальцями прямо з казана.

Своїм спокійним співучим голосом знову розповідає мені про дитинство у Франції, в жіночому монастирі, про своє життя, коли вона повернулася з матір’ю до манафів. Мені подобається, коли вона говорить зі мною. Я намагаюся уявити її в той день, коли вона зійшла з великого корабля, одягнена в свою чорну сукню, з очима, засліпленими світлом.

Я теж розповідаю їй про дитинство у Букані, про Лауру, про уроки Мем на веранді, вечорами, про мандрівки з Дені. Коли я згадую про мандрівку на пірозі, до Морна, її очі блищать.

— Мені б теж хотілося вийти в море.

Підводиться, дивиться в бік лаґуни.

— З того боку є багато островів, є острови, на яких живуть птахи. Відвези мене туди порибалити.

Мені подобається, коли її очі сяють ось так. Вирішено — ми поїдемо на острови: на острів Бакланів, на Баладиру, можливо, навіть, на південь до Ґомбрані. Я піду у Порт-Матюрен, аби найняти пірогу.

Протягом двох днів і ночей лютує буря. Я ховаюся під наметом, харчуюся солоними галетами, майже не виходжу. Потім на ранок третього дня вітер вщухає. Миттєво небо стає яскраво-блакитним, безхмарним. На березі зустрічаю Уму, вона стоїть так, наче нікуди й не відлучалась увесь цей час. Коли помічає мене, каже:

— Сподіваюся, сьогодні на пірозі причалює рибалка.

За годину, справді, до берега причалює пірога. Із запасом води і коробкою галет ми завантажуємося. Ума на носі зі своїм гарпуном вдивляється у воду лаґуни.

У бухті Ласкара ми висаджуємо рибалку, я обіцяю повернути йому пірогу наступного дня. Ми відчалюємо, східний вітер надимає вітрило. За нами здіймаються високі, ще невиразні у вранішньому світлі гори Родриґеса. Обличчя Уми світиться від щастя. Вона показує мені Лімон, Пітон, Білактер. Коли ми перетинаємо фарватер, хитавиця починає качати пірогу, на нас летять бризки. Але далі ми знов у лаґуні під захистом рифів. Однак вода темна, по ній пробігають таємничі відблиски.

Перед носом човна з’являється острів: це острів Бакланів. Перш ніж побачити птахів, ми чуємо їхній гамір. Це постійний одноманітний гамір, який заповнює небо і море.

Птахи нас помітили, почали літати навколо піроги. З криками кружляють крячки, альбатроси, чорні фреґати, велетенські баклани, олуші.

Острів лише за якихось п’ятьдесят сажнів з правого облавку. Від лаґуни йде піщана банка, а до відкритого моря — скелі, на яких розбиваються океанські хвилі. Ума підійшла до штурвала, каже мені тихо, майже на вухо:

— Як гарно!..

Я ніколи не бачив стільки птахів. Їх тисячі на скелях, білих від посліду, вони поважно походжають, літають, сидять, а шум їхніх крил нагадує гул моря. Хвилі накочуються на рифи, покривають скелі сліпучим каскадом, але бакланам байдуже. Вони розкидають свої широкі крила, вітер підносить їх над водою, що прибуває, потім вони знову опускаються на скелі.

Над нами галасливе скупчення птахів. Вони кружляють навколо піроги, затуляючи небо, летять проти вітру, розправивши свої величезні крила, повернувши чорну голову до ненависних чужинців. Їх стає все більше й більше, їхні пронизливі крики просто оглушують нас. Деякі з них нападають на нас, пікірують на корму піроги, ми змушені ховатися. Ума злякалася. Притискається до мене, затуляє вуха руками:

— Їдьмо звідси!

Я кладу стерно на правий облавок, вітрило, ляскаючи, наповнюється вітром. Баклани нас зрозуміли. Вони віддаляються, набирають висоту і, кружляючи, продовжують стежити за нами. На скелях птаство перестрибує через буруни піни.

Нам з Умою все ще лячно. Ми втікаємо за вітром і ще довго після того, як покинули берегову зону острова, чуємо пронизливі крики птахів і свист їхніх крил. За милю від острова Бакланів ми знаходимо інший острівець, розташований на кораловому рифі. На півночі океанські хвилі з громовим гуркотом накривають скелі. Тут майже нема птахів, за винятком кількох крячок, які ширяють над берегом. Як тільки ми причалюємо, Ума знімає одяг і пірнає. Я бачу, як її темне тіло рухається в товщі води, потім зникає. Багато разів, піднімаючи гарпун, вона спливає на поверхню, аби подихати.

Я теж роздягаюся і стрибаю. З розплющеними очима пливу до самого дна. В коралах живуть тисячі риб, назви яких мені невідомі, вони сріблястого кольору, з жовтими і червоними смугами. Вода дуже тепла, я без зусиль опускаюся до коралів. Дарма шукаю Уму.

Коли повертаюся на берег, витягуюся на піску, слухаю шум хвиль позаду себе. Крячки ширяють на вітрі. Є навіть кілька бакланів, вони з криками прилетіли зі свого острова, аби подивитися на мене.

Коли білий пісок вже висох на моєму тілі, тільки тоді Ума виходить з води. Її тіло сяє у сонячних променях, ніби чорний метал. Навколо талії у неї заплетена ліана, на яку вона почепила свою здобич — чотири рибини, одного імператора, одного капітана, двох лящів. Вона стромляє гарпун у берег, вістрям догори, відв’язує свій пасок, кладе рибу в яму, вириту в піску, яку прикриває мокрими водоростями. Потім сідає, обсипає себе піском.

Поруч я чую її ще хрипке від втоми дихання. На її темній шкірі пісок сяє, наче золота пудра. Ми мовчимо. Дивимося на воду в лаґуні, слухаючи могутній гул моря позаду нас. Наче ми тут уже багато днів, забувши про все на світі. Удалині на Родриґесі високі гори повільно змінюють колір, западини гаваней уже темні. Приплив. Лаґуна повноводна, насиченого темно-синього кольору. Форштевень піроги майже у воді, зі своїм гордим носом вона теж нагадує морського птаха.

Пізніше, коли сідає сонце, ми вечеряємо. Ума підводиться, пісок легким дощем стікає з неї. Вона збирає сухі водорості, уламки дерева, викинутого припливом. Своєю кремнієвою запальничкою я підпалюю хмиз. Коли спалахує вогонь, обличчя Уми освітлюється дикою радістю, яка мене так вабить до неї. З кількох мокрих тростинок Ума робить решето, на якому готує рибу. Потім пригорщами піску гасить вогонь і прямо на жар кладе решето з рибою. Запах смаженої риби наповнює нас щастям, невдовзі, обпікаючи пальці, ми поквапливо їмо.

Прилетіло кілька морських птахів, їх привабив запах риби. Вони креслять на сонці великі кола, потім опускаються на берег. Перш ніж