Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
Неділя, в морі
Як давно я вже в морі! Місяць чи більше? Ніколи я не зникав на такий тривалий час, не бачачи Лаури і Мем. Коли я казав Лаурі слова прощання, коли вперше заговорив з нею про свою подорож до Родриґеса, вона віддала мені гроші зі своїх заощаджень, аби допомогти оплатити проїзд. Але в її очах я прочитав той похмурий спалах, вогонь гніву, які означали: можливо, ми більше ніколи не побачимося. Вона сказала «бувай», а не до побачення і не захотіла проводжати до порту. Знадобилися ці дні у морі, це світло, ці опіки сонцем і вітром, ці ночі, щоб я зрозумів. Тепер я знаю, Зета везе мене до пригод без повернення. Хто може знати свою долю? В ній записана таємниця, яка чекає на мене, яку ніхто, крім мене, не мусить відкривати. Вона має мітку на морі, на хвилях, покритих піною, на небі вдень, у непорушних обрисах сузір’їв уночі. Як її зрозуміти? Я знову думаю про корабель Арґо, наче він плив невідомим морем під супроводом зоряного змія. Він втілював власну долю, а не ті люди, які піднялися на його облавок. Хіба мали значення скарби, землі? Хіба вони не мали розпізнати свою долю — хто в бою, хто у коханні, інші у смерті? Я думаю про Арґо, і палуба Зети стає іншою, змінюється. І ці матроси — коморські, індійські, з темною шкірою, стерновий, що завжди на чатах біля стерна, з обличчям кольору вулканічної лави, на якому не кліпають очі, а капітан Бредмер з обличчям пияка і напівзаплющеними очима — хіба вони не блукають від острова до острова у пошуках долі?
Чи це сліпуче сонце на живих дзеркалах хвиль мені потьмарило розум? Мені здається, що я — поза часом, в іншому світі, такому відмінному, такому далекому від усього, що знав, що я вже ніколи не зможу повернути те, що полишив. Через це я відчуваю запаморочення, нудоту — мені страшно забувати того, ким я був, без сподівання на повернення. Кожна година, кожен день, що минає, схожий на морські хвилі, які набігають на форштевень, злегка підіймають судно, потім зникають у буруні за кораблем. Кожна хвиля віддаляє мене від часу, який я любив, від голосу Мем, від присутности Лаури.
Сьогодні вранці капітан Бредмер підійшов до мене на кормі:
— Завтра чи позавтру ми будемо на Родриґесі.
Я повторюю:
— Завтра чи позавтру?
— Завтра, якщо вітер не зміниться.
Отже, мандрівка завершується. Поза сумнівом через це все мені здається іншим.
Люди доїли запас м’яса. Щодо мене, я вдовольнявся присмаченим рисом, ця плоть викликала у мене жах. Щовечора, ось уже кілька днів, мене лихоманить. Загорнувшись у попону, я тремчу на дні трюму, незважаючи на тропічну спеку. Що вдієш, якщо тіло зраджує? У скрині я знайшов пляшечку з хініном, купленим перед від’їздом, ковтаю порошок, зібравши в роті слину.
Настала ніч, а я й не помітив. Поруч зі мною по-турецькому, спершись спиною на облавок, сидить чоловік з чорним обличчям, яке дивно освітлює каганець. Я зводжуся на лікоть і впізнаю стернового, його скляні очі. Він звертається до мене своїм співучим голосом, але я не розумію значення його слів. Чую, як він запитує мене про скарб, який я збираюся шукати на Родриґесі. Звідки він знає? Певна річ, це капітан Бредмер йому сказав. Він запитує, я мовчу, але це його не зупиняє. Він чекає, потім ставить інше запитання, ще запитання. Нарешті це йому набридає, і він повертається до Святого Брендона, де сам збирається померти. Уявляю його витягнуте серед черепахових панцерів тіло. Засинаю, заколисаний його словами.
Перед Родриґесом
На лінії горизонту з’являється острів. Зринає з моря у жовтому вечірньому світлі — спочатку блакитні гори на тлі темної води. Можливо, мене розбудили своїм галасом морські птахи, що кружляли над нами.
Іду на корму, аби краще роздивитися. Вітрила, напнуті західним вітром, спонукають форштевень наздоганяти хвилі. Корабель провалюється вниз, потім виринає. Виднокрай дуже ясний, напружений. За хвилями здіймається й опускається острів, і вершини гір наче постають з дна океану.
Ніколи інша земля не викликала у мене подібного відчуття: гори схожі на Труа Мамель, тільки вищі, вони утворюють нездоланну стіну. Казимир поруч зі мною, він з радістю показує мені їх, повідомляє їхні назви.
Зараз сонце вже сховалося за островом. Високі гори зухвало вирізняються на блідому небі.
Капітан наказує згорнути вітрила. Люди підіймаються на реї, аби взяти рифи. Тепер лише хвилі несуть нас до темного острова, щогли блищать при світлі сутінок, наче крила морських птахів. Я відчуваю, як в мені наростає хвилювання, поки корабель підходить до берега. Щось завершується — свобода, щастя від перебування в морі залишаються позаду. Зараз треба шукати притулку, розмовляти, розпитувати, вступати в контакт із землею.
Ніч опускається дуже повільно. Зараз ми у тіні високих гір. Близько сьомої пересікаємо фарватер, спрямовуючи корабель на червоний сиґнальний вогонь на краю молу. Я чую голос матроса, який з правого облавка вигукує цифри: «Сімнадцять, сімнадцять, шістнадцять, п’ятнадцять, п’ятнадцять…»
За сиґнальним вогнем починається кам’яний мол.
Чую, як у воду падає якір, розмотується ланцюг. Зета непорушно застигла біля набережної, не чекаючи трапу, люди стрибають на землю, перегукуючись з юрбою, яка чекає. Я стою на палубі, вперше за багато днів, можливо місяців, одягнений, взутий. Спакована валіза — біля ніг. Зета виходить з порту завтра пополудні, після закінчення товарообміну.
Я прощаюся з капітаном Бредмером. Він тисне мені руку, вочевидь не знаючи, що сказати. Я зичу йому удачі. Чорношкірий стерновий вже на дні трюму, певно, лежить, прикипівши своїми скляними очима до закіптюженої стелі.
На набережній мене хитає від вітру і важкої скрині на плечі. Озираюся, ще раз дивлюся на силует Зети на блідому небі з мереживом такелажу на нахилених щоглах. Можливо, мені слід повернути назад, піднятися на облавок. За чотири дні я буду в Порт-Луї, сяду на потяг і під дрібним дощем попрямую до будинку у Форест-Сайді, почую голос Мем, побачу Лауру.
На набережній на мене чекає людина. У світлі сиґнального вогню впізнаю атлетичну статуру Казимира. Він бере мою скриню і йде поруч. Казимир збирається показати мені єдиний готель на острові, біля Будинку Уряду,
