Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

Якусь мить я відчуваю бажання розказати йому про плани Корсара, про папери, які зібрав батько, і які я перекопіював і які лежать у валізі — про все те, що мені допомагало і втішало у горі і самотності Форест-Сайда. Але навіщо? Він не зрозуміє. Він уже забув те, що казав мені, його заколисала хитавиця, він заплющив очі.

Я теж дивлюся на сліпуче море, аби не думати про все це. Усім своїм тілом відчуваю повільний рух корабля, який, наче кінь, долає перешкоди, йде навперейми хвилям.

Знову кажу:

— Дякую за таку пропозицію, капітане. Я подумаю над нею.

Він трохи розплющує очі. Можливо, вже й не знаючи, про що йдеться, мугикає:

— Авжеж, звичайно… Певна річ.

Наступними днями капітан, здається, змінює своє ставлення до мене. Коли чорний стерновий спускається у трюм, капітан більше не пропонує мені стати до стерна. Сам стає перед штурвалом, попереду крісла, яке виглядає дивно, покинуте своїм законним власником. Коли він стомлюється кермувати, то кличе першого-ліпшого матроса і поступається йому місцем.

Мені байдуже. Тут море таке гарне, що ніхто не може довго думати про інших. Можливо, усі стають схожими на воду і на небо, спокійними, бездумними. Можливо, у них більше нема ні розуму, ні часу, ні місця. Кожен день схожий на інший, кожна ніч — повторює іншу. На голому небі — пекуче сонце, застиглі малюнки сузір’їв. Вітер не змінюється, дме на північ, підганяє корабель.

Між людьми зав’язуються чи розриваються дружні стосунки. Ніхто нікому не потрібен. На палубі — тому що після завантаження барил з олією мені несила залишатися у трюмі — я познайомився з родриґеським моряком, чорношкірим атлетом з дитячим поглядом на ім’я Казимир. Він розмовляє лише креольською і англійським піджіном[24], який вивчив у Малайзії. Послуговуючись цими двома мовами він розповідає мені, що багато разів ходив до Європи, що знає Францію і Англію. Але не зазнається від того. Я розпитую його про Родриґес, цікавлюся назвами фарватерів, островів, гаваней. Чи знає він гору під назвою «Командор»? Він перелічує найбільші гори: Патат, Лимон, Чотири Вітри, Пітон. Розповідає мені про «манафів» — чорношкірих з гір, диких людей, які ніколи не спускаються на узбережжя.

Через спеку, незважаючи на заборону капітана, інші моряки також влаштувалися на ніч на палубі. Вони не сплять. Лежать з розплющеними очима, стиха розмовляючи про своє. Палять, грають у кості.

Якось увечері, якраз перед прибуттям до Мае, виникла суперечка. На одного коморського мусульманина чомусь раптом накинувся п’яний від ґанджі індус. Вони вчепилися один в одного, качаються по палубі. Інші відступили, утворили коло, наче для півнячих боїв. Коморець — худий і малий, він швидко взяв гору, а індус такий п’яний, що качається поруч з ним, не в змозі підвестися. Чоловіки мовчки стежать за бійкою. Я чую хрипке дихання тих, що б’ються, звук незграбних ударів, їхнє сердите буркотіння. Відтак капітан виходить з трюму, якусь мить дивиться на бійку, потім віддає наказ. Розбороняє їх велет-красень Казимир. Одночасно бере їх за ремені і підіймає, наче то були тлумаки з білизною, ставить у різних кутках на палубі. Порядок відновлено.

Наступного дня під вечір ми підійшли до островів. Матроси голосно кричать, коли помічають землю, ледь помітну риску, схожу на темну хмару на краю неба. Трохи пізніше з’являються високі гори. «Це — Мае», — каже Казимир. Він сміється від задоволення: «Той острів називається Плоскодонка, а той — Фреґат». Мірою того, як корабель підходить ближче, зринають інші острови, інколи такі віддалені, що від хвилі, яка накотилася, вони одразу зникають. Перед нами виростає головний острів. Невдовзі прилітають перші чайки, вони, скиглячи, кружляють над кораблем. Є також фреґати, найкращі птахи, яких я будь-коли бачив, блискучого чорного кольору, з широко розкинутими величезними крильми і довгими вилоподібними хвостами, що тягнуться позаду них. Вони ширяють на вітрі над нами, наче живі тіні, потріскуючи своїми червоними мішками під дзьобами.

Саме так ми щоразу прибуваємо до нової землі. Птахи опускаються нижче, аби подивитися на цих чужинців. Що принесли ці люди? Яку смертельну небезпеку? Чи, може, поживу — рибу, кальмарів, а, може, навіть кита, причепленого збоку судна?

Острів Мае — перед нами, на відстані двох миль. У гарячих півсутінках я розрізняю білі скелі на березі, невеликі гавані, піщані пляжі, дерева. Ми підходимо зі східного берега, аби залишатися під вітром до найвіддаленішої північної точки, минаючи два острівці, назви яких повідомляє Казимир: Зачаття, Терези, він сміється, тому що це жіночі імена. Обидва пагорби перед нами, їхні вершини ще освітлені сонцем.

Після острівців вітер слабшає, стає легким бризом, море набуває смарагдового кольору. Ми зовсім близько від коралових рифів, які прикрашає шлярка з піни. З’являються немов іграшкові, оточені кокосовими пальмами хатинки села. Казимир називає назви сіл: Гарна Тінь, Гарна Долина, Схил. Після свіжого морського вітру настає важка від спеки ніч. Коли підходимо до фарватеру з протилежного боку острова, вогні Порт-Вікторії вже горять. На рейді під захистом островів капітан Бредмер дає команду згорнути вітрила і стати на якір. Матроси вже збираються спускати на воду пірогу. Поспішають на берег. Я вирішую спати на палубі, загорнувшись у стару попону, на тому місці, де мені подобається, звідки я можу дивитися на зірки на небі.

Ми на облавку разом з чорношкірим стерновим і мовчазним коморцем. Мені подобається ця тиша, спокій. Ніч тиха, глибока, близька земля невидима, вона нагадує наче побачену вві сні хмару. Я слухаю, як під днищем хлюпають хвилі, чую ритмічний скрегіт якірних ланцюгів, навколо яких то в один бік, то в інший плавно обертається корабель.

Думаю про таких далеких зараз Мем і Лауру на іншому краю моря. Чи їх укриває така сама ніч, така ж лагідна ніч? Я спускаюся до трюму, аби спробувати написати листа, якого зможу відправити наступного дня з Порт-Вікторії. Намагаюся писати при світлі каганця. Але задуха нестерпна, стоїть спертий запах олії, гудуть комахи. На тілі, на обличчі виступає піт. Слова не приходять. Що я можу написати? Лаура попередила, коли я від’їжджав: напишеш лише одного листа, аби сказати: я повертаюсь. Вона така — все або нічого. Від страху не мати всього вона обрала ніщо, настільки горда.

Але якщо я не можу написати їй, аби сказати на відстані, яке тут усе гарне, під нічним небом,