Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

У понеділок вранці

Прямую через острів від його південного краю, де розташоване село. Острови-брати, які утворюють Аґалеґа, сполучаються між собою і, напевне, за своїми розмірами не перевищують частини суші, яка омивається Чорною річкою. Однак після днів, проведених на Зеті, де єдиною розвагою була прогулянка з трюму на палубу і з корми на ніс, вони здаються дуже великими. Я йду через плантації кокосів та інших їстівних пальмових, що вишикувалися наскільки сягає зір. Босий, просуваюся повільно, грузнучи в пухкій землі з піском, на якій земляні краби проклали свої ходи сполучення. Але мене непокоїть тиша. Тут більше не чути шуму моря. Лише шелест вітру в пальмах. Незважаючи на ранню годину (коли я вийшов з готелю, усі ще спали), важко тисне спека. На прямих доріжках серед плантацій нема нікого, й, якщо нема людського сліду серед усієї цієї геометрії, я можу дозволити собі припущення, що я на безлюдному острові.

Але, кажучи, що тут нікого нема, я помиляюся. Відтоді як я зайшов на територію плантацій, за мною стежать стривожені очі. З дороги на мене дивляться земляні краби, зрідка здіймаючи свої загрозливі клішні. У якусь мить велика маса крабів навіть перетинає мені дорогу, і я був змушений зробити великий гак, аби обійти їх.

Нарешті дістаюся північного краю плантацій. Тихі води лаґуни відділяють мене від острова-близнюка, який не такий пишний, як цей. На березі стоїть хижка, біля витягнутого на сушу човна старий рибалка лагодить невід. Підводить голову, аби подивитися на мене, знову повертається до своєї роботи. Його чорна шкіра блищить на сонці.

Я вирішив повернутися до села берегом, білопіщаним пляжем, який оточує майже увесь острів. Тут я відчуваю дихання моря, але більше не можу ховатися в тіні кокосів. Сонце так дошкуляє, що я змушений зняти сорочку, щоб нею загорнути голову і прикрити плечі. Коли дістаюся до краю острова, мені більше несила терпіти. Знімаю увесь одяг і впірнаю у прозору воду лаґуни. З насолодою пливу до коралових рифів, доки починаю відчувати течію холодної води і зовсім близький гуркіт хвиль. Затим повільно, майже не загрібаючи, повертаюся на берег. З розплющеними під водою очима дивлюся на різнобарвних риб, які втікають від мене, стежу також за тінями акул. Відчуваю насолоду від холодної течії, яка, йдучи з фарватеру, розганяє рибу і приносить віхті водоростей.

Коли виходжу на берег, одягаюся не просохнувши і босоніж іду по розпеченому піску. Неподалік помічаю гурт чорношкірих дітей, які збираються ловити каракатиць. Вони того ж віку, що й ми з Дені, коли блукали берегами Чорної річки. Діти здивовано витріщаються на цього «буржуя» в одязі у мокрих плямах, із сіллю у волоссі і на бороді. Можливо, вони приймають мене за потопельника? Коли я підходжу до них, вони втікають і ховаються в тіні кокосової плантації.

Перш ніж повернутися у село, обтрушую одяг і причісуюся, аби трохи ліпше виглядати. За рифами бачу дві щогли Бредмерової шхуни. На довгій кораловій дамбі вишикувалися барила з олією, що їх мають забрати на судно. Матроси на пірозі снують туди-сюди. Залишається перевезти ще близько п’ятдесяти барил.

Повернувшись до готелю, снідаю з капітаном Бредмером. Він сьогодні у гарному гуморі. Каже, що олію кінчають завантажувати пополудні, і що ми вийдемо в море завтра на світанку. Аби не чекати припливу, спатимемо на кораблі. Потім, на мій превеликий подив, заводить зі мною мову про мою родину, про батька, з яким він якось познайомився у Порт-Луї.

— Я дізнався про горе, яке його спіткало, про всі неприємності, про всі борги. Все це дуже прикро. Ви жили на Чорній річці, еге ж?

— У Букані.

— Так, за Тамарен Естейт. Я приїжджав до вас давно, ще до вашого народження. За часів вашого дідуся у вас був гарний білий будинок з чарівним садом. Ваш батько нещодавно одружився, пригадую вашу матір, зовсім юну жінку з чудовим чорним волоссям і гарними очима. Ваш батько був надзвичайно закоханий у неї, це був дуже романтичний шлюб. — Після мовчанки, додав: «Як прикро, що все так закінчилося, шкода, що щастя минуло». Він дивиться, як по той бік веранди у садочку хазяйнує чорна свиня, оточена галасливими курми. «Звичайно, шкода…»

Більше він нічого не каже. Наче жалкуючи, що висловив свої почуття, капітан підводиться, надягає капелюха і виходить з будинку. Я чую, як він розмовляє з хазяйкою готелю, потім він знову з’являється:

— Сьогодні ввечері пірога зробить останній рейс на берег о п’ятій, перед припливом. Будьте на дамбі о цій годині.

То був швидше наказ, ніж порада.

Стою на дамбі у призначений час, проблукавши цілий день на південному острові, від табору на східній точці і від шпиталю до цвинтаря. Мені не терпиться знову опинитися на борту Зети, аби йти до Родриґеса.

У пірозі, яка віддаляється від берега, мені здається, що всі люди відчувають те саме бажання вийти в море. Цього разу капітан сам керує пірогою, я сиджу на носі. Спостерігаю, як насувається лінія рифів, як, здіймаючи стіну піни, на рифи налітають довгі буруни. Серце перелякано калатає, коли ніс піроги здіймається вертикально. Мене оглушив гуркіт прибою, крики птахів, що кружляють. «Але-о!» — кричить капітан, коли відступає хвиля, і пірога під ударами восьми весел поспішає до вузького перешийка між рифами. Вона перестрибує хвилю, яка набігає. Але жодна крапля води не падає на пірогу! Тепер ми пливемо по глибокій блакиті до чорного силуету Зети.

Пізніше, на борту корабля, коли люди влаштовуються в трюмі, аби спати чи грати, я дивлюся в ніч. На острові світяться два вогні — це маяк на мисі. Потім земля згасає, зникає. Залишається лише небуття ночі і шум хвиль на рифах.

Як майже щовечора з початку цієї подорожі, я лягаю на палубі і, загорнувшись у стару попону, дивлюся на зірки. Вітер з моря, що гуде серед снастей, свідчить, що розпочався приплив. Я відчуваю перші вали хвиль, які проходять під судном, від них рипить корпус корабля. Якірні ланцюги зі стогоном скрегочуть. Зірки на небі непорушно блищать. Дивлюся на них уважно, шукаю тих, які знаю, наче сьогодні вночі вони своїм розташуванням збираються розкрити мені таємницю моєї долі. Скорпіон, Оріон, прозорий абрис Малої Ведмедиці. Над виднокраєм — корабель Арго зі своїм вузьким вітрилом і видовженою кормою, Малий Пес, єдиноріг. А особливо сім вогнів Плеяд, які цієї