Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
Піднесення матросів згасло. Вони всілися на містку в затінку вітрил, які ледь ворушаться від вітру, і почали палити і грати. Незважаючи на близькість узбережжя, вода темно-синього кольору. Перехилившись через облавок на кормі, я дивлюся, як пропливають зелені тіні великих акул.
З початком відпливу прилітають морські птахи. Чайки, баклани, буревісники кружляють над нами й оглушують своїми криками. Вони голодні і, приймаючи нас за один з рибальських човнів мешканців островів, вимагають своєї пайки улову. Коли вони розуміють, що помилилися, то віддаляються у свої схованки за кораловими рифами. Лише дві чи три чайки продовжують креслити над нами великі кола, потому кидаються в море і летять, майже торкаючись хвиль. Після усіх тих днів, проведених за спогляданням морської пустелі, вигляд чайок сповнює мене насолодою.
Пополудні капітан Бредмер підводиться зі свого крісла, дає стерновому команди, який той повторює за ним, і люди підіймають великі вітрила. Стерновий стоїть біля керма, піднявшись навшпиньки, аби краще бачити. Ми збираємося дістатися берега. Поволі, підштовхувана млявим вітром припливу, Зета наближається до смуги рифів. Зараз, коли ми чітко бачимо довгі буруни, які розбиваються об коралові рифи, ми також чуємо постійне ревіння хвиль.
Коли корабель лише за кілька сажнів від рифів, а носом уже потрапив у фарватер, капітан наказує кинути якір. Спершу в море разом з важким ланцюгом падає головний якір. Потім матроси кидають три менші фреґатні якорі — з лівого облавку, з правого і на кормі. Коли я запитую, навіщо стільки засобів перестороги, капітан кількома словами розповідає мені про аварію трищоглової шхуни Календа у 1901 році — якраз на цьому місці вона стала на якір носом до фарватеру. Всі зійшли на берег, навіть капітан, залишивши на судні двох недосвідчених тамільських юнґ. Через кілька годин розпочався приплив, але того дня вода з такою несподіваною силою ринула до єдиного фарватеру, що якірний ланцюг урвався. На березі моряки побачили, як до них став наближатися корабель, наче збирався злетіти дуже високо над буруном, за яким котилися інші буруни. Потім раптом опустився на рифи, відступив, затим його підхопили хвилі і потягли на морське дно. Наступного дня вони побачили уламки щогл, дощок, кілька тюків з вантажем, а двох тамільських юнґ так і не знайшли.
Капітан дає команду підняти гальмівне вітрило і спустити на воду пірогу. Я дивлюся на темну воду — до дна більше десяти сажнів — і здригаюся від думки про зелені тіні акул, які плавно ковзаються під водою і, можливо, чекають наступної кораблетрощі.
Щойно пірогу спустили, капітан зі спритністю, якої я від нього не чекав, спускається на мотузці, а за ним ще четверо матросів. Через обачність ми зробимо два рейди на берег, я вийду за другим разом. Перехилившись над облавком, разом з іншими моряками я дивлюся, як пірога йде до входу у фарватер. Зіслизнувши з вершини високої хвилі, пірога потрапляє у вузький прохід між чорними рифами. На мить зникає біля підошви хвилі, потім зринає по той бік за рифами у тихій воді лаґуни. Затим пливе до дамби, де на неї чекають мешканці острова.
А на містку Зети ми згораємо від нетерпіння. Сонце вже майже сіло, коли повертається пірога, і моряки зустрічають її радісними криками. Настала моя черга. За стерновим я спускаюся мотузкою у пірогу, а за мною — четверо інших матросів. Ми гребемо, не бачачи фарватеру. Біля керма — стерновий, він слідкує, аби точніше спрямувати човен. Ревіння бурунів попереджає, що близько прохід. Раптом я справді відчуваю, як швидка хвиля підіймає наш ковчег, і на її вершині ми долаємо вузький прохід між рифами. Ось ми вже з того боку, у лаґуні, за кілька сажнів від довгої коралової дамби. Зовсім близько від піщаного берега, там, де вже нема хвиль, стерновий дає команду висаджуватися і прив’язує пірогу до молу. Моряки вистрибують на дамбу з криками, зникають у натовпі місцевих.
Я теж сходжу на берег. На березі багато жінок, дітей, чорних рибалок, а також індійців. Усі дивляться на мене з цікавістю. Вони знають капітана Бредмера, який сходить на берег, коли прибуває вантаж, а взагалі вони нечасто бачать білих. Особливо уважно дивляться на мене діти, сміються не криючись. На березі бігають собаки, кілька худих чорних свиней, козенята, які тупцюють у пошуках соли.
Сідає сонце. Небо над кокосовими пальмами за островами забарвлюється жовтим. Де я спатиму? Я збираюся знайти куток на березі між пірогами, коли капітан Бредмер пропонує мені піти з ним до готелю. Від мого здивування при слові «готель» він починає сміятися. І справді, «готель» — старий дерев’яний будинок, власниця якого енергійна жінка, суміш чорної з індіанкою, здає кімнати поодиноким мандрівникам, які часом прибиваються до Аґалеґа. Здається, вона надавала притулок головному судді Маврикія під час його єдиного візиту 1901 чи 1902 року! На вечерю вона подає нам надзвичайно смачне карі з крабами, особливо несподіване після невигадливої кухні китайця із Зети. Капітан Бредмер — в ударі, він розпитує нашу хазяйку про мешканців острова, а мені розповідає про Хуана де Нова, першого дослідника, який відкрив Аґалеґа, а також про французького колоніста на ім’я Оґюст Ле Дюк, що організував виробництво кокосової стружки, нині єдиного багатства цих островів. Зараз острови-брати постачають також рідкісні породи дерева, акажу, сандалове дерево, чорне. Капітан розповідає про Жікеля, управителя колоніями, який на початку цього століття заснував на острові шпиталь і підняв економіку острова. Я обіцяю скористатися зупинкою, аби побачити ці ліси, які, здається, найкращі в Індійському океані, капітан Бредмер щойно оголосив мені, що має прийняти на борт близько сотні барил кокосової олії.
Повечерявши, йду до своєї кімнати у кінці будинку і лягаю в ліжко. Незважаючи на втому, ніяк не можу заснути. Після всіх тих ночей у задусі трюму тиша цієї кімнати тривожить, я все ще відчуваю рух хвиль, які гойдають мене. Відчиняю вікно, аби подихати нічним повітрям. Вдихаю важкий запах землі, слухаю жаб’ячі співи, які тривожать ніч.
Знову хочеться опинитися серед морської пустелі, слухати шум хвиль під форштевнем і гул вітру серед вітрил, відчувати єдність повітря з водою, могутність порожнечі, чути музику забуття. Сидячи на старому розхитаному стільці біля відчиненого вікна, вдихаю запах саду. Чую голос Бредмера,
