Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

розповідає про острів Святого Брендона, на який жінкам заборонено ступати. Він каже: «Одного дня молода дівчина захотіла зійти на острів Святого Брендона, молода чорна дівчина з Мае, висока і гарна, їй було ледве шістнадцять, гадаю. Оскільки вона знала про заборону, то попросила свого нареченого, юнака, який працював на риболовецькому човні, вона йому сказала: „Будь ласка, візьми мене з собою!“ Спочатку він не хотів, але вона казала: „Чого ти боїшся? Ніхто не дізнається, я переодягнуся хлопчиком. Ти скажеш, що я твій менший брат, ось так“. Тоді він нарешті погодився, а вона переодяглася в чоловічий одяг, вбрала старі штани і велику сорочку, підстригла волосся, а оскільки вона була висока і худа, інші рибалки прийняли її за хлопчика. Тоді вона з ними пішла на човні до острова Святого Брендона. Під час плавання нічого не сталося, вітер був лагідним, наче дихання, і небо було дуже блакитним, і човен дістався Святого Брендона за тиждень. Ніхто не знав, що на човні була жінка, окрім, звісно, нареченого. Але інколи вечорами він з нею тихо розмовляв, він їй казав: якщо капітан дізнається про це, він розгнівається і прожене мене. Вона йому відказувала: „Як він знатиме?“

Тоді корабель зайшов у лаґуну, в ту, де гарно, як у раю, і чоловіки почали ловити великих черепах, які були такі спокійні, що дозволяли брати себе, не намагаючись утекти. Доти теж нічого не сталося, але коли рибалки висадилися на одному з островів на ніч, здійнявся вітер і море оскаженіло. Хвилі перекочувалися через рифи і затоплювали лаґуну. Всю ніч ревіла жахлива буря, і море затопило скелі на островах. Люди покинули свої хижки і рятувалися на деревах. Вони просили Діву Марію і всіх святих, аби вони їх захистили, а капітан залементував, коли побачив, що його човен ліг на бік і хвилі ось-ось розтрощать його. Тоді надійшла висока хвиля, вища за інші, вона мчала на острови, наче дикий звір, і коли налетіла, то змила скелю, на якій знайшли прихисток чоловіки. Потім одразу настала тиша, сонце засяяло, а бурі наче й не було. Тоді всі почули лементування:

„Ой-ой-ой, братику!“ Це був молодий рибалка, який бачив, як велика хвиля забрала його наречену, адже взявши жінку на острів, він не послухався капітана, тепер він усе ще боявся капітанового гніву, ото ж плакав і приказував: „Ой-ой-ой, братику!“»

Коли стерновий доказав свою історію, світло на морі зробилося золотим, небо на виднокраї — блідим і порожнім. Настала ніч, ще одна ніч. Але у морі сутінки довгі, і я довго дивлюся, як згасає день. Чи тут такий самий світ, який я знав раніше? Мені здається, що я потрапив у інший світ, подолавши виднокрай. Цей світ нагадує світ мого дитинства у Букані, де владарював шум моря, у мене було враження, що Зета йшла у зворотному напрямку, дорогою, яка стирає час.

Поки день поступово згасає, я дозволяю собі ще трохи помріяти. Відчуваю сонячні опіки на шиї, на плечах. Відчуваю також тихий вечірній вітер, який дме трохи сильніше, ніж рухається наш корабель. Усі мовчать. Щовечора кожен наче дотримується таємничого ритуалу. Ніхто не розмовляє. Усі слухають шум води під форштевнем, глуху вібрацію вітрил і канатів. Щовечора коморські матроси стають навколішки на носовій частині палуби, обличчям на північ, і читають молитву. Я чую приглушений голос молитви, що змішалася з вітром і морем. Більше ніколи так, як того вечора, у стрімкій силі вітру і повільному коливанні корпуса судна на цьому прозорому, схожому на небо морі, я не відчував краси цієї молитви, яка ні до кого не зверталася і яка губилася у безмежжі. Я думаю, як би мені хотілося, аби ти, Лауро, була зі мною, ти, яка так любить, коли над пагорбами Форест-Сайда звучить муедзин, аби ти почула цю молитву, цей трепет, коли корабель тремтить від лету, наче велетенський морський птах зі сліпучими крильми. Мені б хотілося, як тому рибалці зі Святого Брендона, взяти тебе з собою, я б теж міг би сказати, що ти «мій братик»!

Знаю, Лаура відчула б те саме, що і я, слухаючи молитву, яку коморські матроси читали на захід сонця. Нам би не треба було розмовляти. Але в ту мить, коли я думаю про неї, відчуваю, як у мене стискається серце, і розумію, що зараз, навпаки, я зближаюся з нею. Лаура знову в Букані, у великому садку, що заріс ліанами і квітами, біля будинку, чи йде вузькою дорогою серед цукрової тростини. Вона ніколи не покидала місця, яке любила. В кінці моєї подорожі — море, яке вкриває хвилями чорний берег Тамарен, прибій у гирлі річок. Я пішов у плавання заради повернення туди. Але повернуся іншим. Я повернуся незнайомим, і ця скриня з паперами, залишеними мені батьком, буде важкою від золота і коштовних камінців Корсара, скарбу Голконди чи викупу шаха Ауранг Зеба. Я повернуся, пахнучи морем, засмаглим на сонці, міцним і загартованим, наче солдат, аби повернути родині утрачене володіння. Саме про це я мрію серед застиглих сутінок.

Одні за одними, матроси спускаються до трюму, аби заснути у спеці, від якої пашить корпус судна, що цілий день нагрівалося на сонці. Я спускаюся з ними, витягуюся на дошках, кладу голову на свою скриню. Чую нескінченний гомін гравців у наперстки, яка відновилася на тому самому місці, на якому матроси її перервали на світанку.

Неділя

Через п’ять днів подорожі морем ми прийшли до Аґалеґа. Узбережжя островів-близнюків з’явилося рано-вранці, коли ледь розвиднилося. Я спав важким сном, сам на дні трюму, голова качалася по підлозі, і не відчував метушні на палубі. Прокинувся від штилю на рейді, я до такої міри звик до безупинної хитавиці корабля, що непорушність злякала мене.

Одразу підіймаюся на місток, босоніж, не потурбувавшись про те, аби натягти сорочку. Перед нами простяглася тонка сіро-зелена смуга, облямована шляркою піни біля рифів. Для нас, які цілими днями бачили лише блакитну широчінь моря, що зливається з безмежною блакиттю неба, ця земля, навіть така невиразна і сумна, стала дивом. Усі члени екіпажу нахилилися над облавком, над ростром і жадібно дивляться на обидва острови.

Капітан Бредмер дав команду опустити вітрила, і корабель дрейфує за декілька кабельтових від узбережжя, не наближаючись до нього. Коли я запитую у стернового чому, він лише відповідає: «Треба чекати слушної миті». І тоді капітан Бредмер, стоячи поруч зі своїм кріслом, пояснює мені: треба чекати відпливу і не ризикувати, аби течія не понесла