Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
На світанку третина турецької ескадри — все, що від неї лишилося, — побачила себе в оточенні сотень чайок, що пливли просто на галери. І саме в цей час турки побачили, що із сходу йде велетенський смерч…
Це був той смерч, якого боялися козаки, той самий смерч, про який думав Недайборщ і від якого мав надію втекти, йдучи на північ. Вийшло ж усе навпаки: і турки, і козаки підлізли під самий смерч, під самий тайфун, цей морський ураган, цю велетенську дзиґу, що поволі, але невідворотно йшла на скопище суден посеред моря. Що треба робити в такій ситуації, козаки знали, — треба було випустити снопи з очерету, розтягти їх на воді. Але що ці снопи супроти смерчу? Все одно, що кілька соломинок супроти слонячої ноги!..
І справді, з кожною хвилиною оця слоняча нога смерчу ставала все більшою й вищою, і море під нею мовби провалювалося, і все, що було на морі, ставало ніби меншим і дрібнішим… На такому тлі вже й про бій думати неохота — все таке дрібне, все таке нікчемне перед лицем грізної, велетенської Божої сили…
Та козацькі чайки йшли на зближення зі скопищем турецьких кораблів.
І тоді нерви Ясіра—раїса не витримали: він дав наказ ескадрі відкрити по козаках вогонь!
Над грізно притихлим морем, що затаїлося, завмерло, замкнуло подих, залунали залпи галерних гармат. Ядра спінили непорушну гладінь моря…
Козацькі чайки, не відповідаючи на турецький вогонь, невідворотно йшли на турецькі галери. Ті, що були на веслах, горнули з усієї сили, ті, що були при гарматах, при рушницях—гаківницях, при мушкетах, обрали свої цілі на палубах турецьких суден і тільки чекали найпідходящішої відстані, щоб ударити по ворогові на смерть, наповал!
Небо ставало темнішим і темнішим, а ота велетенська слонова нога вихру позаду Недайборщевої чайки здавалася вже стіною від моря до самого неба, і тихо було — страшно! Якраз пролунали турецькі залпи, але ще не пролунали залпи козацькі, — і от на тлі цієї тиші почулося якесь дивне, мовби навіть нечутне гудіння з боку отієї стіни, що сунула на кораблі двох протидіючих сторін.
— Стріляй! — гукнув Карпо Недайборщ своїм.
І через мить ухнула гармата, золопотіли рушничні та мушкетні постріли.
На палубі корабля зі стягом Ясіра—реїса забігали. Козацький залп виявився вдалим.
Через мить пролунав іще один гарматний стріл, а за ним — рушнично—мушкетний залп. Це вступили в бій козаки з сусідньої чайки Оксена Цьопи.
А за цією чайкою ударили і всі інші — з тих, що йшли і на флагманський корабель, і на інші.
Недайборщ побачив: ядро влучило в намет самого Ясіра—реїса. Команда забігала біля намету, і по цій біганині Недайборщ зрозумів: з адміралом щось сталося — чи поранений він, чи вбитий.
Що ж, щасливий той, хто впав у програній битві першим — він не побачить поразки свого війська!
А в тім, що туркам у цій битві світить тільки поразка, Недайборщ не мав сумніву.
І саме цієї хвилини Карпо відчув, що дим з його люльки поводиться якось не так, як курився останні тридцять літ. І цієї ж хвилини почув Недайборщ, що за спиною щось величезне, щось уселенське мовби зашепотіло басом: ш—ш–ш—а!
І вже він не почув дружного крику своїх хлопців, бо все заглушив отой страшний, отой голосніший за всі постріли, крики, гуки й громи шепіт… І цей шепіт підхопив — чи то просто так здалося Недайборщеві? — його чайку, злизав її з води і поніс кудись під небеса. Карпо Недайборщ крізь запону води побачив чайку Оксена Цьопи — внизу, під собою, турецьку адміральську галеру — теж унизу, неподалік, а потім ще кілька галер, а далі все закрилося у сірій млі…
В зубах у нього загасла люлька. Та не про тютюновий дим зараз думалося Недайборщеві, а про ковток повітря, бо в цьому смерчі, в цьому страшному польоті, коли здавалося, що смерч хоче розірвати тебе на частини, небуло чим дихнути. Недайборщ раптом зрозумів, що він не стоїть, не лежить, а сидить, притиснутий до дна чайки, і схопився руками за борт… І так же його тисне до дна, що наче й голову не повернеш, бо всі хребці в шиї зараз або розсиплються, або поламаються навіки… І все його товариство, усі п’ятдесят душ сидять, попритискувані до дна, по шию в воді і намагаються ковтнути повітря! І все це не пливе, а летить невідомо куди! І здається Недайборщеві, що вгору, вгору і вгору! Тобто: до Бога!.. І не було сили підняти руку, щоб перехреститися!!!
І тільки пан Владислав Гостинський — його голова мріла поряд, разом з головою Яремка Ціпурини, — тільки пан Владек щось шепотів неслухняним ротом. Але Недайборщ здогадався, що пан Владек шепоче не молитву, а оте своє вимріяне ще на галерах: «Шафірове небо і шафірове може… Лазур в серцях і над гловами…» Шепоче ці слова, а в серці тримає образ панни Анель—ки, яка, напевне, вже давно вийшла заміж, а він, закоханий шляхтич, і досі мріє про її очі, вуста й шепіт: «Ко—хам…»
На мить просвітліло, чайку винесло на край вихору, дощ став меншим, але те, що побачив Недайборщ, було невимовно страшним, невимовно неправдоподібним. І в дитинстві, і в молодості чував Карно різні побрехеньки та витребеньки про дивовижні діла та пригоди, але, чесно кажучи, не вірив у них. І от зараз він разом зі своїм товариством летів над морем, над галерами й чайками, і він на мить окинув оком поле морського бою, і стало йому зрозуміло, що він навряд чи повернеться вже назад живим — надто високо підняло його чайку з усім чесним товариством на ній…
Та тут вони знову опинилися
