Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
А потім чайкою кинуло в море!
А море те було внизу, далеко внизу! Чайка одірвалася від козаків, сипонула ними в море, один Недайборщ ніяк не міг розтиснути рук, які заклякли на облавку, і летів униз разом із своїм суденцем…
Чайка пірнула в воду поряд з турецькою галерою. За нею вслід пірнув і Недайборщ. І вже у воді відпустив він облавок і пішов нагору…
Виринув, побачив: на хвилях козацькі голови! Очі перелякані, з носів юшка тече, яку тут же море змиває, але шкіряться: живі ми ще, отамане! Який буде далі наказ?!
Який же може бути ще наказ, як вони поряд з галерою? Лізти на судно — і негайно! Осьде ж і весла безсило повисли — видно, добре зачепило й цю галеру, що турки й досі не очухалися!
А з неба лило й било. Било дощем, градом і блискавками. На очах у Недайборща, який хотів ухопитися за весло, бабахнуло блискавкою по галері — і турецьке судно аж підскочило, а з весел мов вогні позлітали в воду! Стіна дощу, граду й блискавок ішла над морем, але ота слоняча нога, отой вихор, уже минув…
Недайборщ ухопився за весло і почав видиратися нагору. За поясом стирчала шабля, був ніж та пістоль, а в зубах — люлька. В люльці та пістолі була вода, але нічого!..
Видираючись на борт галери, побачив: Яремко! Яремко Ціпурина, шаленоокий, весь замурзаний, у крові, що лилася з носа, шморгаючи, подавав отаманові руку, щоб тому було зручніше вискочити на палубу! А трохи збоку рубався одразу з трьома турками пан Гостинський. Уламком чи то щогли, чи то весла скидав з борту турків Оксен Цьопа! А звідки взявся він?
— Звідки ви взялися тут, хлопці? — закричав Яремкові Недайборщ.
— Та я й сам точно не знаю, як вийшло, — ніяково всміхаючись, сказав Яремко. — Ото коли ми з неба летіли, то мені стало страшно, я з чайки вистрибнув — і просто в вітрило влучив, щоглу зламало…
Яремко говорив, доки вони бігли до тих турків, яких намагався порубати пан Гостинський! Та порубати ворогів йому не вдалося! Турки, побачивши, що до поляка мчить підмога, пострибали у хвилі. Ошелешені, перелякані щойно пережитим, видиралися на галеру козаки Недайборща.
— Ех, добра. була чайка, та не вберегли! — крекнув Недайборщ, намагаючись запалити люльку. А вона не за—п алювалася…
Очистивши палубу — турки були приголомшені несподіваним смерчем не менше, ніж козаки, — Карпо зі своїм товариством кинувся до невольників…
— Розкуйте нас, хлопці, — заблагали ті. — Ось зараз ледь не потопилися, там таке на морі творилося, та й зараз твориться… Пропадати ж неохота!
— А чи всі тут християнської віри? — запитав раптом Недайборщ.
— Тю на тебе! — почали лаятися невольники. — Хто якої! Одні — православні, другі — католики, треті — лютерани, четверті — юдеї, п’яті — мусульмани, шості — по піввіри, цигани!.. То що ти їм — голови за те рубатимеш? У всіх — одна неволя! Розковуй, отамане!
— Розкую тільки тоді, коли до кінця бою будете на веслах!
— Будемо! — гарикнуло з усіх кутків.
— Тоді дивіться! Як тільки хто втече зі свого місця під час бою, тому власноручно зрубаю голову.
Задзвеніли ланцюги, заскреготіли ключі…
— У кого є добрий гніт, щоб сухим був, а то мій промок?.. — запитав Недайборщ.
— У мене, — озвався хтось із кутка.
— Давай сюди!
Тут же почав викрешувати вогонь, а потім припалювати свою люльку. Припалив, потягнув димку, потім дихнув на веслярів…
— А щоб тобі, козаче, — закашлялася передня лава. — Легше їжака ковтнути ніж твоїм димом дихати!..
— А де ж адміральський прапор? — відчуваючи якусь усе—таки непевність, хоч уже й люлька стирчала в зубах, запитав Недайборщ у Оксена Цьопи.
Оксен Цьопа поглянув на отамана своїми розвеселими різноколірними очима — одне око чорне, друге — каре:
— А навіщо тобі, отамане, адміральський прапор? На онучі?
— Може, й на онучі… Тільки щось мені ввижається таке…
— Перехрестись, як ввижається!.. Ми — не на тій чайці, що ти думаєш…
— Я не про чайку, я про галеру…
— Та й я — про галеру… Це — не та галера, яку ми хотіли взяти!.. Нас перекинуло і через ту, і через інші галери… Ти забув, як летів, чи що?..
— Чекай, а звідки ти взявся?
— А я й сам не знаю! Мене з моєї чайки зірвало — я літав сам, як пір’ячко, попід небесами — то під вами, то над вами. А коли хлопці твої бабахнули в вітрило, то мене ще раз обкрутило в небі і аж потім, мов жабу, кинуло на галеру… Якби я в небі не перехрестився і не почав читати «Отче наш…», то, їй—бо, влетів би до самого Бога… А Бог мене почув — і в турецьке вітрило!..
Недайборщ відчув, що, певне, зламав ребро, бо так заболіло під лівою пахвою…
Мокрий, без шапки, Недайборщ став роздивлятися довкола: що ж воно коїться?!
А коїлося таке: кожну турецьку галеру обступило кілька чайок. Турки відбивалися, козаки падали в воду, вилізали знову — і ось уже на кількох галерах вони порядкували, йдучи на виручку своїм товаришам.
— Так—так, — миттю оцінивши обстановку, кахикнув Недайборщ і тільки зараз відчув, що пронизливий вітер пропік його до кісток. — Так—так, — повторив
