Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

— Я винен, — сказав Оксен Цьопа — Я обняв пана отамана, щоб він не рубонув ні пана Владислава, ні Яремка. Вони порятували не тільки моє життя, а й інших людей. Винен, але прошу пана отамана відповісти: чи дав би він убити свого вірного товариша?

Недайборщ промовчав, не вважаючи за потрібне відповідати тому, хто порушив козацький закон.

— Я найбільше винен, — сказав Степан. — Я вирвав шаблю, щоб вона не наробила лиха. Якщо треба когось карати — хай карають мене…

— А я не винен! — твердо відповів Яремко. — Невольники не повинні були загинути. Все!.. Спасибі товаришам за те, що стали на мій бік, але коли так, то я пішов за невольниками!

І Яремко попростував до борту…

— Стій! — гукнув Недайборщ. — Я ще не сказав! Яремко зупинився біля борту. Він був блідий, рішучий і несхитний…

Недайборщ сказав:

— Є багато хороших звичаїв на світі. — Він знову так затягся своєю люлькою, що не тільки козакам задряпало в горлянках, а й морю захотілося чхнути. — Шкода, хлопці, що не всі ми звичаї шануємо… От коли я плавав з ганзейськими купцями — було таке в моєму житті, не буду тут розводитися, бо надто багато часу займе ця розповідь, — так от, коли я з ними плавав, то дуже мені подобалася одна річ, яку варто було би перейняти й нам. Вони хоч і німці, але люди теж. І не дурні… Так от. Перед плаванням кожен капітан такі слова казав своїм хлопцям на кораблі: «Товариство моє любе! Оскільки всі ми стаємо у морі віч—на—віч із хвилями та господом Богом, то кожен з нас мусить рівнятися на свого товариша; і оскільки нам загрожують шторми, морські розбійники та всілякі інші халеп’я, то ми повинні поважати твердий порядок на судні, аби щасливо довести справу до кінця і благополучно повернутися на землю». А коли кораблі приходили в рідну пристань, тоді, по закінченні плавання, капітани виводили команду на берег і казали: «На кораблі всіляке могло бути — навіть найгірше, — але зараз ми повинні все це пробачити одне одному і стерти з пам’яті. Клянімося ж на солі й хлібі, що ніхто нікого не буде поминати лихом. А якщо хтось усе—таки вважає, що його ображено, то що ж! — нехай вимагає суду! Але щоб суд відбувся до заходу сонця. Як тільки сонце зайде — тоді геть усе треба з пам’яті стерти — навіки!»

Недайборщ так затягся смердючим димом свого тютюну, що й сам не витримав — розкашлявся, та так, що аж хвилі заходили під галерою.

— Отак і ми, товариство! — прокашлявшись, мовив він. — Поклянімося ж на солі й хлібі, що забудемо всі образи чи недоречні слова і вчинки, а запам’ятаємо тільки одне: яку силу відчували ми, коли доля нас звела воєдино, в один кулак!..

Недайборщ поглянув на захід. Сонце вже зайшло, тільки вгору з—за обрію йшли від нього, невидимого, рожеві, червоні, жовтогарячі промені.

— Зайшло сонце, — промовив він, — Забудьмо все недобре, що сталося сьогодні. Забудьмо навіки… У тому, що загинули веслярі на адміральській галері, є моя вина, але не було злого умислу… І мені буде мука на все життя… Але це вина мене одного… Забудьте про це й не беріть у свої душі… А вам я все пробачив — одразу ж…

Було тихо… Козаки мовчали.

Тепер, коли було виконане таке тяжке завдання по знищенню турецької ескадри і коли треба було повертатися до рідних берегів, козакам не хотілося ні говорити, ні веселитися, ні печалитися. Надто втомилися вони…

Яремко стояв біля борту галери й дивився в море, куди щойно збирався стрибнути. Хтось торкнув його за плече. Недайборщ. Не курив люльки, не говорив, не лаявся. Стояв і мовчав.

І все—таки, чому старий Омелько її не зміг виручити? Адже вона умудрилася виглянути у вікно і гукнути: «Рятуйте!», перш ніж двоє мовчазних лобурів пана Сондецького накинулися на неї, повалили на подушки і заткнули рота! Вона навіть устигла уздріти, що старий Омелько здивовано витріщився на неї і, очевидно, пізнав! Що ж завадило йому кинутися в погоню — тим більше на базарі, де карета не могла мчати швидко?

Уже котрий день коронний стражник не випускає її з Канева. Він щодня приходить до неї. Раз на день. Під вечір. Веде розмови про кохання. Після отих розмов він виходить. Тоді з’являється Фатьма. Питає: «Що пані потрібно?» Бібігуль, як правило, не відповідає. їй противний і цей замок, і ця пишна кімната, і пан Сондецький, і його Фатьма…

Як же це вона так по—дурному попалася в лапи коронного стражника? Якби прийшов хтось із отих отців—єзу—їтів, то вона, Бібігуль, одразу б здогадалася, що справа недобра й нечиста. А тут же прийшов кульгавий чоловічок — ліва нога на дерев’яшці — зі спішним листом аж із Києва, від митрополита, чи що, і цьому чоловікові треба було негайно їхати сьогодні назад, — а коли ж ти того батька з базару дочекаєшся?! Ще хотіла сама Хведора провести його на базар, та кульгавий сказав: «А у вас що — нікого молодшого немає?» І тоді Бібігуль сама озвалася: «Та побудьте, мамо, вдома, чого там?! Я хутенько — туди й назад!» І пішла! Дорогою вони з чоловіком ні про що, власне, й не говорили. Заговорили, коли на півдорозі їх наздогнала панська карета — такої Бібігуль раніше й не бачила в Переяславі. Власне, подібні бачила, але саме такої не бачила. «От таланить людям, — сказав кульгавий чоловічок, — на яких повозах їздять! А мені сьогодні аж до Києва треба дядьковим возом добиратися!» І тут кучер, що сидів попереду, запитав: «А як до базару доїхати?» — «Та прямо й прямо, а потім — ліворуч!» — сказала Бібігуль. «Сідай, молода, покатаю!» — «Сама дійду!» — «Та сідайте обоє, подивись, як чоловікові тяжко